У п’єсі Євгенія Шварца «Дракон» сумнозвісний тиран повчає Ланцелота – кожен, хто вбиває дракона, сам стає драконом. Фраза «вбити дракона» є застереженням, пророцтвом, прокляттям. «Вбити дракона» - це назва книги польської журналістки Катажини Квятковської-Москалевич, у якій крізь людські історії представлена хроніка політично-суспільних змін в Україні від Помаранчевої революції до війни на Донбасі.
«Вбити дракона» це не просто історія, яка змінювалася Україна у період між Помаранчевою революцією та Євромайданом, це розповідь, зіткана з оповідань про життя українців, які волею-неволею відчували ці політичні зміни. Оповідань, які в першу чергу викликають у читача смуток – через самотність героїв, байдужість держави, брак надії на справедливість. З якими емоціями писався цей текст?
- З різними емоціями. Ця книга взагалі є результатом понад десятилітнього спостереження за Україною. Вперше я поїхала до України перед Помаранчевою революцією, потім був такий період, що я в Україні жила, вчилася в Харкові. Востаннє відвідала Київ вже після початку війни на Донбасі. Так що українські події викликали та викликають у мене широку гамму емоцій. Але книга дійсно вийшла у темних тонах. Мене завжди цікавили відносини на лінії держава-громадянин та держава-суспільство. У випадку українців, ще задовго до Революції гідності, я вирішила написати історію, як люди живуть у країні фактично без держави, тобто без інститутів та механізмів, які мають забезпечувати їм захист та дотримання справедливості. Характерна риса українського суспільства – люди втікають від держави. Наприклад, я була вражена, коли знайомі розповідали, що вони ніколи не відкривають двері міліціантам. Мовляв, це часом ще гірше ніж бандити. Люди, які знають свої права, бояться міліції, бояться держави! Історія України – це історія втрати довіри до державних інститутів.
Якщо йдеться про емоції від книги, то для мене це – смуток, але якщо йдеться про логічні висновки, то це – в Україні не можна жити поза політикою. Ти можеш не цікавитися, які закони ухвалює Верховна Рада, можеш не ходити на мітинги, однак це не гарантія, що меандри політики не матимуть впливу на твоє життя. Як, наприклад, героїня книги, власниця квартири у центрі Києва, яка ледь не залишилася без даху над головою, коли її кам’яницю вподобав один з депутатів.
- Я взагалі вважаю, що все суспільне життя є політичним. Якщо поляки, чи українці, чи інші люди говорять, що політика їх не цікавить, то вони дуже наївно оцінюють реальність. «Якщо ти не цікавишся політикою, вона зацікавиться тобою», - я вперше почула цю фразу у Білорусі, але, думаю, вона пасує до кожної країни. В Україні політика і брак певних змін у ній нагадують про себе скрізь: через корумповані суди, продажних силовиків, байдужу місцеву владу. Ти можеш не знати, хто є прем’єром, але як тільки зустрічаєшся з державними структурами – політика тебе наздоганяє.
Українська політика, безумовно, є більш динамічною від російської чи білоруської. Та й українці мають іншу історію виступів проти влади. А чим ще українці вирізняються з-поміж інших мешканців пост-радянського простору?
- Я не тільки подорожувала, я жила у Росії та Білорусі. І що мене завжди вражало в Україні, це вміння українців сміятися крізь сльози. Українці, драматичні історії яких я описала, все одно шукають якогось світла у кінці тунелю. Пам’ятаю Врадіївку, де місцеві страждали через бандитську змову міліціантів, проте жартували, хто ж головний на акції протесту. Навіть коли ситуація розвивається трагічно, українські люди вміють додавати їй нотку комічності. Бо у Росії та Білорусі, якщо вже справи йдуть погано, то навколо тільки архіпелаг смутку. Мені дуже подобається українська самоіронія. Цього, до речі, дуже бракує не тільки вашим східним сусідам, а й полякам.
У книзі добре прослідковується образ українського антигероя: це брутальний міліціант, корумпований суддя, хамуватий депутат-злочинець. А хто є українським героєм?
- Ви знаєте що – люди! Як би це банально не звучало. Для мене українські герої це та частина суспільства, яка не бажає піддаватися, це ті, хто вийшов на Майдан. Але життя не є чорно-білим, де можна провести межу між героями та антигероями. У книзі є історія політтехнолога: спочатку він з великими надіями підтримував Ющенка, потім розчарувався та працював на регіоналів, аж врешті-решт на зароблені кошти відкрив курси, на яких розповідає про європейські цінності та як робиться політика у демократичних країнах у надії, що колись в Україні це буде можливим. Герої це волонтери, які після Євромайдану допомагали родинам Небесної сотні, намагалися запобігти анексії Криму та війні на Донбасі. Але багатьом з них ця діяльність, у якій вони фактично замінили державу, в якийсь момент стала не під силу. Я не дивлюся на українських героїв через рожеві окуляри, втома та розчарування це такі ж частини їхніх історій, як і мужність та надія.
З «Вбити дракона» польський читач може довідатися про звірства української міліції, безкарність депутатів, чорний ринок торгівлі людськими органами, безпорадність родин, чиї рідні потрапили до полону бойовиків на Сході. Під час написання цих нарисів було відчуття, що таке відбувається тільки в Україні, що в Польщі такі події просто б не могли мати місця?
- Радше навпаки – чим далі я писала цю книгу, тим більше відчувала, що пишу про Польщу. «Вбити дракона» це розповідь про те, як псується держава і як через це страждають громадяни. І що моя рідна країна теж від таких сценаріїв не застрахована. Останній рік я прожила у Швейцарії, тепер мешкаю у Штатах, і маю сказати – Польща досі є ближчою України, ніж старих західних демократій. Те, що зараз діється на Сході України та в Криму, не можна було собі уявити кілька років тому! Тому, коли чую про чорні сценарії для Польщі, я вже не говорю – так ніколи не буде, лише – аби так не сталося. Події в Україні це лекція і для країн, які пройшли трансформацію, що демократична держава та мир це не даність, за них увесь час треба боротися і бути пильними, коли щось починає псуватися.
Для мене «Вбити дракона» це, мабуть, найбільш зворушлива історія загублених можливостей після Помаранчевої революції. Можна сказати, що зараз українське суспільство краще використовує другий шанс, який йому дав Євромайдан?
- Я думала над цим і наразі не можу дати відповіді. У книзі є історія хлопців з «Правого сектору», які у 2014-му повірили, що це їхня місія змінити цю державу, ідея привела їх на Схід, де вони загинули, закатовані у підвалах Слов’янська. З іншого боку, не можна ствердити, що в Україні не відбуваються зміни, що реформ немає. Мені здається, що на українській владі тяжіє це прокляття, що вона вбиваючи дракона сама стає тим драконом. Це не означає, що треба обрати білоруський варіант і мовчки змиритися з долею. Українці на Майдані у 2013-му реалізували своє громадянське право – протестували проти влади, яка порушувала закон, не уявляю, що у той час була більш слушна поведінка, що можна було не вийти на вулиці.
Про владу, яка сама стає драконом – а не може бути так, що справджуються тільки ті пророцтва, у які ми самі віримо? Часом здається, що українці легко вірять не у кращі, а у гірші сценарії, і погоджуються з ними.
- Мабуть, так, але це життя навчило їх так поводитися. Люди в Україні дуже змучені тим, що вони мусять самі собі давати раду, не мріючи про допомогу з боку держави. Пам’ятаю, як вже після втечі Януковича я приїхала до Києва, у центрі було багато снігу. І елегантні жінки та статечні чоловіки обережно пересувалися вузенькими стежками, бо вулиця була вимощена неприбраним льодом. І це добра метафора української держави: тротуар є, але ходити ним не можна, бо влада не подбала, аби його розчистити. Натомість мусиш сам витоптати собі вузьку стежку з ризиком послизнутися. Але йдеш, йдеш уперед.
А якщо б поїхали до України зі своєю дитиною, що б хотіли їй показати?
- Передусім – сердечність українців. Я колись вела блог про Україну, і весь час отримувала коментарі – бандерівці, вбивці, вони ненавидять поляків. Мені шкода людей, які це пишуть, бо у житті не бачила таких гостинних людей як українці і не відчувала такої симпатії до своєї батьківщини. Дитині я б хотіла показати красу України, красу її людей. Не важко бути добрим, коли обставини цьому сприяють. Але коли життя позбавлене комфорту, бракує грошей, підтримки держави, а ти все одно сердечно ставишся до інших, навіть незнайомців – це теж свого роду героїзм. У цьому є надія. Книгу я завершила оптимістичним акцентом, історією Ірини Довгань, над якою сепаратисти у Донецьку знущалися тільки тому, що вона підтримувала Україну. Дуже добра жінка, і дуже сильна. Вона балотувалася до парламенту, але її не обрали. Після Ірині пропонували повернутися до старого фаху косметолога. Проте вона сказала – я вже не косметолог, я політик. Українці мають чудових людей, у них є шанс зробити так, аби ті, хто прийде до влади, вже не були приречені стати новим драконом.
Олена Бабакова