Чи воєнні спогади членів Ваших родин живі у ваших хатах? Чи вони передаються з покоління в покоління? Так було в Аґнєшки Мартінки, мандрівниці, фотографа і авторки виняткової публікації, гості Польського радіо. Результатом цього стало видання книжки «Половинка – велосипедом на Урал, до місця заслання Батька. Спогади Батька, спогади дочки», яка описує подорож авторки слідами заслання її батька, котрий потрапив у Сибір у 40 роках минулого століття. Це дуже гарно видана обширна публікація, в якій є фотографії, документи і дуже багато цікавого матеріалу.
У студії Польського радіо авторка книги Аґнєшка Мартінка. У вашій сім’ї ці воєнні спогади завжди були живі.
- Так, вони були живі, бо, на жаль, ні тата, ні мами вже немає з нами на цьому світі. Я з раннього дитинства чула такі слова, як Половинка, Перм, Волга, Кама. Батько був у Сибіру, він був засланий на Урал після так званого «визволення». 1945 року Сталін депортував 17-тилітнього хлопця до вугільної шахти на Уралі. У дитинстві я постійно чула Половинка, Урал - так було на кожному кроці. До сьогодні в нашій хаті не можна викинути крихти хліба, ми також ставимо знак хреста на хлібі перед тим, як його почнемо різати. Наша мама була більш закритою людиною і розповідала менше. Коли моя сестра, в якої народилися діти, хотіла дечого більше довідатися від матері, наприклад увечері порядкувала фотографії і питала хто є на фото, мати відповідала: вже пізно, іди спати, вранці треба встати…Тепер батьків уже немає.
Ваш батько помер, але тоді, коли ви вирішили вирушити велосипедом його слідами, разом зі своїми товаришами, тоді ваш батько ще був живий.
- Це було 10 років тому, власне цього року виповниться вже 11 років, коли я поїхала ровером на Урал. Я поїхала туди не сама, (сама я би боялася), а з двома незнаними мені тоді особами: Аґнєшкою Копер з Познаня і Томашем Сьвьонтеком з Кросна над Віслоком. Ми раніше не лише не їздили разом роверами, ми навіть не знали один одного.
Ми поїхали слідами мого батька, а точніше за маршрутом, яким тато повертався з Уралу. Бо батько, так як і його супутники недолі, був побитий, скатований після допитів в Управлінні безпеки в Томашеві (Cebulówka, Smocza Jama), крім цього він мав підвищену температуру і хворів грипом, він тоді навіть не думав про втечу. Просто він був майже без тями, ледве зорієнтувався, що їх вивозять десь на схід, коли в потягу хтось сказав, що минули Сарни. Отже батько не запам’ятав дороги на схід, але коли рік пізніше йому пощастило повертатися назад до Польщі, тоді він у своїй пам’яті нотував маршрут. Він знав, що були у Пермі, перетнули Каму, Волгу, їхали через Москву і приїхали до Білої Підляської. І саме цим маршрутом ми їхали велосипедами.
Кожного разу, коли ви з’являлися у тих містах, де був Ваш батько, до вас поверталися ті спогади, які тепер ви описали у своїй книжці? Бо треба сказати, що ваш батько описав ті події.
- Ні, це було по-іншому. Батько дуже багато розповідав про Урал, при кожній нагоді. В дома не можна було тримати дієту (худнути), бо зразу говорили про Урал, війну, партизантку, тощо. Батько нічого не записував, але на зламі 1997 – 1998 років у Томашеві, з якого ми походимо, на шпальтах місцевого часопису «Rewizje tomaszowskie» батькові вдалося опублікувати спогади. Долею мого батька поцікавився пан Войцєх Дзєдзіц, який записав його спогади, і частина з них була опублікована у цьому журналі.
Але ці батькові спогади є також у вашій книзі.
- Подорож на Урал, проща слідами батька відбулася пізнім літом-осінню 2006 року. Ми повернулися до Польщі 17 вересня 2006 року. Тоді ніхто не припускав, що через 10 років мій батько піде з цього світу. Ми з батьком планували разом написати цю книгу, план був такий: тату, я поїду на Урал, відшукаю шахту номер 4, в якій Ти працював, повернуся і тоді разом напишемо книжку. Але легше сказати, ніж виконати план. У мене були різні особисті справи і не було натхнення (…) Батько мене питав: дитино, коли напишемо книгу? Востаннє запитав про це в липні 2007 року, коли я збиралася їхати до Норвегії. Я пообіцяла, що коли тільки повернуся з Норвегії, сядемо до книжки…я не доїхала до Норвегії, бо мій батько раптом помер. (…) Я зайнялася книжкою 4 роки тому, коли втратила роботу. Після смерті батька ми з сестрою знайшли нотатки батька під заголовком «Монолог» - це не були якісь приховані нотатки, вони лежали на столі. Це гарні спогади, такий іспит совісті (…) Я думаю, що батько написав їх протягом однієї - двох ночей, що це були нотатки, які він залишив мені спеціально. І цей «монолог» став стержнем цілої книжки, всієї розповіді. Цитуємо також фрагменти тексту з журналу «Rewizje tomaszowskie», які були опубліковані давно тому. Після смерті батька я довідалася від пана Войтека Дзєдзіца, який проживає у Томашеві, що у нього є плівки з записом діалогу, який він вів з батьком сидячи з коньяком при камені. Ці розмови також мали бути опубліковані на сторінках місцевого часопису, але після зміни керівництва редакція не була зацікавлена цими матеріалами. Всі вони тепер були використані у книзі. По-моєму, все відбувається з якоюсь метою – тепер, з перспективи кількох років праці над книжкою, я зрозуміла, що саме так мало й бути, завдяки цьому книжка стала дуже багатою, гарною, і якоюсь іншою…
Книжка дуже особиста. Розповідь йде двома шляхами: це спогади з часів заслання батька у Половинці, і другий – це ваша велосипедна подорож слідами батька. В цій подорожі переплітаються і радість і якийсь жаль, але таким почуттям, що домінує є вдячність.
- Так, книжка зворушлива, - це не моя думка, а читачів, які вже встигли її прочитати. Об’єм книги – 480 сторінок, але я знаю людей, які прочитали її за півтори доби, бо, здається, швидше її прочитати неможливо, оскільки там є дуже багато деталей…
І вона надихає інших до подорожей ...
- Так, але книжка розповідає не лише про батькове заслання на Урал. Мій батько був незвичайною людиною. Йому було 12 років, коли розпочалася 2 Світова війна. 13 йому виповнилося в лютому 1940 р. І тоді, не кажучи ні слова батькам, він вирвав мапу зі шкільного атласу і вирушив до Угорщини, щоб боротися за вільну Польщу. Ця книжка – це розповідь про життя мого батька та подібних йому людей від 1939 року, тобто вибуху 2 Світової війни, аж до його смерті у 2007 році.
А я нагадаю, що ми розмовляли з авторкою книжки «Половинка – велосипедом на Урал, до місця заслання Батька. Спогади Батька, спогади дочки» Аґнєшкою Мартінкою.
Dwójka/Л.З.