У квітні 2018 року виповнюється 90 років від дня народження видатного українського художника-шістдесятника Юрія Химича (1928-2003). Національний заповідник «Софія Київська» спільно з галереєю «КалитаАртКлуб» підготували велику виставку творів художника з фондів заповідника та збірки його родини. Виставка «Страсті за Юрієм» розгорнута у залах «Хлібні», пам’ятки архітектури 18-19 століття, яка входить до комплексу споруд Софіївського собору. «Софія», до речі, – один з лейтмотивів творчості Химича. Він надзвичайно любив цю видатну історичну та архітектурну пам’ятку.
З-проміж величезної творчої спадщини Юрія Химича куратори обрали написані художником пам’ятки дерев’яної церковної архітектури Галичини і Закарпаття.
Святослав Яринич, завідувач виставкового відділу «Софії Київської»:
– Ідея була така, щоб в першу чергу показати цей масив робіт, який майже невідомий сучасному глядачеві. Він був дуже важливий для становлення Юрія Химича як художника і взагалі для історії української культури та для збереження української ідентичності. Прикметно те, що в 2010-х роках Україна і Польща об’єднали зусилля, щоб домогтися, аби дерев’яні церкви, які є загальною спадщиною обох народів, були включені до категорії пам’яток всесвітнього значення ЮНЕСКО.
Копії стінописів, які представлені в експозиції, Юрій Химич виконував, коли працював у відділі історії українського мистецтва Академії будівництва і архітектури УРСР. Це був спеціальний проект – ілюстрування шеститомної історії українського мистецтва (1966-1970). Його ідейним натхненником був Володимир Заболотний (1898-1962), засновник і президент Академії архітектури України. Саме Володимир Заболотний одним з перших помітив і оцінив талант художника Химича.
Церква в Ясині (папір, мішана техніка)
ФОТО: Галина Баланович
У відрядженнях Юрій Химич працював разом із Григорієм Логвином, істориком архітектури і автором ґрунтовних наукових праць щодо стародавніх мистецьких пам’яток України.
Розповідає Святослав Яринич:
– Збереглися навіть звіти про їхню роботу. Там згадуються цікаві подробиці їхніх з Химичем відряджень у Дрогобич, у Потелич. Був Григорій Логвин, був Петро Юрченко, трохи старша людина, яка вчилася ще в архітектора Василя Кричевського. Вони робили обміри. Логвин займався фіксацією фотоапаратом на чорно-білу плівку цих усіх стінописів. У звіті згадуються цікаві деталі. В Потеличі, а це, нагадаю, село, місцевий колгосп допоміг їм зробити риштування, які дуже допомогли в роботі. А в Дрогобичі, це вже було районне місто, не так давно обласний центр, цього не зробили. Їм довелося лазили драбинами, а це було дуже незручно.
Лижники біля церкви у с.Лазещина (папір, мішана техніка).jpg
ФОТО: Галина Баланович
Доктор філології, професор Елеонора Соловей розповідає про знайомство з художником:
– Я знала його через своїх старших друзів-шістдесятників ще з тих перших сенсаційних виставок Химича. Це було, коли я ще в Москві вчилася. Потім, коли вже приїхала до Києва, то пощастило побувати в його майстерні в Лаврі. Відтоді мені завжди було цікаво, що він робить. Я інтуїтивно відчувала його унікальність, оці його архітектурні мотиви, церкви, зокрема карпатські. Я написала для «Літературної України» про одну його виставку і була дуже рада, що не будучи фаховим мистецтвознавцем могла розповісти про нього. Він не був тоді належно поцінований. Він був не те, щоб заборонений і не те, щоб дозволений. Я страшенно тішуся, що нарешті до нього приходить справжнє визнання, на яке він заслуговує. На жаль, це досить типово для української культури 20 століття, зокрема радянського періоду. Дуже подібна історія з моїм улюбленим поетом Володимиром Свідзінським, який на багато років був вилучений з національної культури і тільки тепер приходить на належне йому місце.
Юрій Химич здобув славу неперевершеного майстра архітектурного пейзажу. В нього був особливий дар не просто фіксувати побачене, а переводити його в іншу площину. Написані ним архітектурні ансамблі, інтер’єри, розписи, фрески Києва, Чернігова, рідного Кам’янця-Подільського, Львова, Дрогобича, Кракова, Любліна, Будапешта та багатьох-багатьох інших мають особливу енергетику та емоційне забарвлення. Роботи Химича неможливо сплутати ні з чиїми іншими.
Анастасія Пташиц, студентка факультету живопису Національної академії мистецтв України:
– Я б хотіла порадити всім, хто може, прийти на цю виставку за натхненням. Неважливо, митець ви чи ні, виставка збагатить вас духовно. Тут представлено багато біблійних образів. Написані вони дуже чітко та ясно. В них немає помпезності. Навіть, якщо ви не дуже добре знаєте біблійні історії, то відразу зрозумієте, про що йдеться. В мене була книжка з монументального мистецтва України з ілюстраціями Юрія Химича. Я прийшла, щоб побачити ці роботи вживу. Химич – фантастичний художник.
Ділиться враженнями ще одна відвідувачка виставки Марина Тарасова:
– На жаль, я не застала батька, але товаришую з його сином Михайлом. Я захоплююся роботами його батька. Суть цієї родини і цього художника – вміння бачити прості речі казковим, як для мене, оком. Його роботи пов’язані з архітектурою і якщо ми, наприклад, дивимося на картину, де зображена частина давнього храму в Дрогобичі, то це не просто частина храму. Це – шматок стіни, де бачимо сонце, яке увійшло в цю архітектуру. Зараз дуже мало художників, які можуть зобразити сонце на невеличкому проміжку стіни.
Софія Київська
ФОТО: Галина Баланович
Юрій Химич, який помер 75-річним 2003 року, залишив величезний творчий доробок. Художник був неймовірно працелюбним. У середовищі київських митців досі ходять легенди про його скромність та вимогливість, як до себе, так і до студентів. А ще – про деруни та горохову бабку, якими він частував гостей. Високоповажних також. Великими шанувальниками творчості Юрія Химича були посли США в Україні Вільям Міллер (1993-1998) та Карлос Паскуаль (2000-2003). Обидва називали його великим художником і твердили, що він – людина вільного духу і в ньому немає нічого радянського.
Галина Баланович для Української служби Польського радіо. Київ.