100 років тому в Україні була створена перша професійна капела бандуристів. З нагоди цієї дати у Києві був організований Міжнародний форум бандуристів, у якому взяла участь Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Північної Америки. З учасниками та організаторами форуму спілкувалася Галина Баланович.
«Та роль, яку відіграла бандура у цій епосі, була колосальна», − каже бандурист Петро Китастий, якому виповнилося 90 років, і в якого канадський режисер Орест Сушко взяв інтерв’ю для своєї документальної стрічки «Хоробра сімнадцятка». Пан Петро − наймолодший із 17 учасників Української капели бандуристів, яких нацисти вивезли до таборів примусової праці, а згодом дозволили виступати перед земляками, аби задля вищої продуктивності праці піднімати моральний дух остарбайтерів. Потім була американська зона окупації, виїзд музикантів у 1949 році до США і початок нової тріумфальної історії колективу та популяризації бандурного мистецтва у світі.
У фільмі є інтерв’ю ще з одним учасником того легендарного складу Української капели бандуристів. Це пан Микола Лісківський, який пішов у засвіти 104-річним кілька років тому і який пригадує виступи перед українцями, вивезеними на примусові роботи до Німеччини:
– Діти плакали. Уявіть собі – 500 хлопців плачуть як малі, за мамою, за татом. А ми співаємо про Морозенка «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче». Як їм було не плакати?
Бандурист Петро Китастий:
– Нас слухали юнаки, дівчатка віком від 13 до 17 років. Фактично, діти, відірвані від батьків. І тут приїжджаємо ми. Ми були для них як рідні. Вони не могли нас наслухатися і не хотіли нас відпускати.
Документальний фільм «Хоробра сімнадцятка» демонструвався в Україні в рамках Міжнародного форуму бандуристів. Це спільний американсько-український проект, приурочений 100-річчю Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка з Північної Америки, в якій грає на бандурах та співає вже 4-е покоління українців діаспори.
Для продюсера та режисера фільму пана Ореста Сушка історія капели дуже особиста. Його батько народився в Кременці біля Тернополя у 1915 році, закінчив Львівську консерваторію під керівництвом Барвінського та Колесси та співав у хорі «Думка» під орудою Нестора Городовенка.
– Як ви бачили у фільмі, як вже прийшла фаза біженців наприкінці Другої світової війни, то тато залишився в одному з таборів у Німеччині. В 1948 році він брав участь у спільному концерті капели бандуристів, якою керував Григорій Китастий, та хору Нестора Городовенка. А в 1949 році тато приїхав до Торонто і за три місяці Григорій Китастий дзвонить і каже, що капелі потрібен бандурист і соліст. Тато був баритон. Так вийшло, що тато став першим канадським учасником капели. Для мене це персональна історія. Я зростав з музикою. Кілька років тому я залишив активну участь в капелі бандуристів. Моїм інструментом став фільм.
Я працював над «Хороброю сімнадцяткою» понад 10 років. Хочу сказати, що вклалося багато праці в Україні. З Володимиром Войтом ми починали роботу над фільмом у Харкові і далі йшли слідами капели, щоб побачити, де вони були, що і як з ними відбувалося.
Володимир Войт, музикант, куратор Міжнародного форуму бандуристів:
– Бандура – це духовний інструмент. Українська культура має дві доби, які в історії ніколи не повторилися і вони мали найвищий рівень світового значення. Це доба українського барокко і український авангард. Гнат Хоткевич і його проект харківської бандури – це авангардний проект.
Фрагмент документального фільму Ореста Сушка «Хоробра сімнадцятка»:
– Під кінець 1938 року лещата Москви брутально затиснули Українську капелу бандуристів. Понад половина її учасників була заарештована, розстріляна, зникла безвісти. Не вберігся навіть Гнгат Хоткевич, який більш як 30 років до цього відродив інтерес до українського національного інструменту.
Володимир Войт розповідає, що український театральний режисер-новатор Лесь Курбас (також замордований комуністами) розпочинав як актор у гуцульському театрі Гната Хоткевича:
– Гнат Хоткевич був абсолютно ренесансною особою. Його проект харківської бандури можна порівняти з тим, що зробили в 30-х, 40-х, 50-х роках американські авангардисти-новатори, такі як Джон Кейдж, як німець Штокгаузен. Хоткевича в першу чергу цікавив звук. Він створює свій підручник і школу на основі того, яким чином видобувати звук. Він пропонує кілька сотень варіантів найпростішого акорду, який можна зіграти на бандурі.
Знищений в Україні довоєнний репертуар, зокрема твори і аранжування Гната Хоткевича та Григорія Китастого, який керував Українською капелою бандуристів у Північній Америці аж до своєї смерті у 1984 році, а також інструмент – бандуру харківського типу, яка в Україні практично зникла з ужитку в середині 50-х років минулого століття, Українська капела бандуристів з Північної Америки зберегла. А ще – примножила новими композиціями і обробками під керуванням мистецького керівника та головного диригента капели Олега Махлая.
Більшість учасників капели, а їх усіх понад п’ятдесят, не є професійними музикантами. Це медики, викладачі, будівельники. Всі – представники різних поколінь українських емігрантів, яких єднає любов до бандури.
Любомир Якимів, психолог і учасник Української капели бандуристів імені Шевченка з Північної Америки:
– Пісня для мене – то найосновніше. Вона нам дає життя. Вона дає крила.
Бандурне мистецтво та хоровий спів, як один з найважливіших атрибутів музичної культури українців, нині розвивають різні покоління виконавців у Північній та Латинській Америці, Європі та Австралії.
Галина Баланович для Української служби Польського радіо. Київ.
Фрагменти виступів Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка з Північної Америки можна послухати у файлі mp3.