Трійця, тріумвірат – так їх часом називають. Всі троє – емігранти, втікачі від комуністичного тоталітаризму, всі троє – поети, а передусім всі троє мали щось спільне в своєму дусі, що знайшло вираз у їхній багаторічній співпраці та добрих особистих відносинах. Двоє з них стали лауреатами Нобелівської премії з літератури – це Чеслав Мілош та Іосіф Бродський. Третій вже не один рік у списку претендентів. Говорю про Томаса Венцлову, литовського поета й професора Йельського університету, який цими днями завітав до Варшави та люб’язно згодився дати інтерв’ю для Української служби Польського радіо.
А отже, пропонуємо Вашій увазі нашу з ним розмову.
- Пане професоре, що значить бути литовським поетом і одночасно поетом європейським; де пробігає границя між одним та іншим, і чи взагалі якась різниця існує?
- Оскільки Литва є частиною Європи і, по суті, була нею завжди, то буття литовським поетом означає відразу й буття поетом європейським. З тим лише, що я використовую мову не надто численного народу, з чого виникає, що маю передусім читачів у себе на Батьківщині. Існує щось таке, що називається константа Енцесберґера. Німецький поет Ганс Маркус Енцесберґер сказав якось (жартома, проте це дуже цікаво), що у кожній країні – чи це Литва, чи Україна, чи Росія, Китай і США, чи, з іншого боку, Люксембурґ та Ісландія – всюди там кількість читачів поезії така сама: близько трьох тисяч осіб. Ну й маю, мабуть, ці три тисячі у Литві. Хоч теж перекладають мене на інші мови: маю книжки польською, німецькою, англійською та російською. Українською книжки немає, але були перекладені деякі вірші. Тобто, це якось розходиться по цілій Європі. Отже, великої різниці між буттям литовцем та європейцем я не бачу.
- Питаю Вас про це, бо, зокрема, українські митці, автори часто змагаються з такою дилемою... А чи якось змінилась Ваша аудиторія, коли Ви – як радянський дисидент – були змушені до еміграції?
- Ну, на початку мої книжки в Литві (тоді ще під радянською окупацією) повикидали з бібліотек, не друкували. А якщо згадували моє прізвище, то виключно в дуже негативному контексті. Але мені здається, що це передусім робило мені рекламу і що ті викинуті з бібліотек книжки потрапили, однак, до чиїхсь рук, а тим самим зросла їхня вартість. В кожному разі, маю надію. Проте зараз вже добрі 20 років я завжди друкуюсь у Литві. Натомість в еміграційній пресі, яку ми мали дуже добру і число якої зараз дуже зменшилось, я вже не публікуюсь. І тепер я такий самий литовський поет як і кожен інший, хто в Литві мешкає. Однак, я не хочу бути регіональним поетом. І, по суті, не раджу цього нікому: писати виключно підкреслюючи свої регіональні зацікавлення та коріння. Можна, але, на мою думку, шлях до ширшої аудиторії пролягає деінде. Тож, треба, однак, бути непровінційним поетом.
- З огляду на географічне коріння, а навіть місце проживання кожного з отого тріумвірату, до якого – разом з Чеславом Мілошем та Іосіфом Бродським – Ви належали, існує також спокуса якось класифікувати поезію трьох авторів як європейську та не зовсім європейську: Мілош найбільш західний, Бродський навпаки – зі Сходу, а Ви немов посередині. Як би Ви це прокоментували?
- Географічно може й так. Але Бродський, хоч і походив з Росії та писав російською мовою, був дуже західним поетом, одним з найзахідніших поетів Росії ХХ століття. Ну і я б не сказав, що Бродський репрезентував Схід, Мілош – Захід, а я – десь посередині. Ні, вважаю, що в своїй традиції та зацікавленнях ми були, радше, подібні один до одного. Ну, Бродського значною мірою цікавила англійська поезія, Мілоша теж. І, врешті, мене також. Але я теж великий фанат російської поезії – тієї справжньої, тобто поезії Срібної доби, а потім – Бродського.
- У Польщі вийшла книга, співавтором котрої – поруч з Чеславом Мілошем – є Ви. Вона називається «Повернення до Литви». Про що ця книга? І чи оте «Повернення до Литви» є поверненням до нерегіональної, «непровінційної», як Ви зазначили, культури?
- Ну, власне, так. Я мав щастя і честь бути знайомим Чеслава Мілоша, не скажу що другом, але учнем і, в певному сенсі, товаришем. Ця книжка називається «Повернення до Литви» (у множині) й складається зі статей Мілоша та моїх, нашої кореспонденції, а частково також з віршів, як Мілоша, так і моїх, а також є там фрагменти з мого щоденника, що стосуються Мілоша і, зрештою, також Бродського. Це як історія, літопис поетичної співпраці, й не лише поетичної. А та Литва, зв’язок з якою відчував Мілош і відчуваю також я, – це Литва непровінційна. Це Литва передусім багатоетнічна, багатокультурна і навіть багаторелігійна. Литва більша [ніж зараз], тобто великою мірою йдеться про традицію Великого князівства Литовського, до якого досить довгий час належала теж і Україна. А вона пам’ятає про це радше добре, адже, як я десь чув, певний культурний діяч України сказав, що литовці – це окупанти, яких ми не пам’ятаємо. А, отже, нічого поганого не зробили. На відміну від інших окупантів, яких було кілька, або навіть кільканадцять. Отже, ота Литва [у книжці] – це теж регіон, але такий, що, я би сказав, більше від теперішньої моноетнічної Литви. Але такий, що містить і її як свою дуже важливу частину.
Антон Марчинський