«Михайло Горинь був українським патріотом, але він відмовився від націоналізму і антипольського духу покоління його батьків. Його контакти з [відомим польським громадським діячем, міністром] Яцеком Куронем започаткували будівництво мосту між новою Польщею й новою Україною, неофіційний старт до примирення між двома народами – про це нині мало хто знає, тому що все відбувалося без світла камер. Але якби не їхні контакти, не було б такого взаєморозуміння і діалогу між елітами вільної Польщі і вільної України», – написав на шпальтах видання «Gazeta Wyborcza» відомий публіцист Марцін Войцеховський.
Не всім теж відомо, що містком до співпраці українських і польських дисидентів наприкінці 80-их років стала українська нацменшина Польщі. Саме її представники агітували, зокрема, братів Богдана і Михайла Горинів приїхати до цієї країни – згадує очевидець і учасник тодішніх подій, публіцист Мирослав Чех.
– У Польщі це відбулося 1989-го року для ознайомлення з політичною опозицією. Приїхав, зокрема, пан Богдан: це була знакова подія, бо він виступив на Фестивалі української культури, який проходив у Сопоті. Тоді зібралася шеститисячна публіка, а депутатом польського Сейму щойно було вибрано українця Володимира Мокрого. Вони разом виступали на сцені, – згадує М. Чех.
Розпочалися зустрічі братів Горинів із представниками польської демократичної опозиції, зокрема, з участю Мирослава Чеха. Дружина покійного нині Яцека Куроня, Данута Куронь, так згадує першу зустріч із братами Горинями:
– Першими українцями, які приїхали до Яцека у Варшаву, були брати Горині. З ними до нашої квартири прийшов Дмитро Павличко. Яцек безперечно добре знав, ким є брати Горині, яке значення для України має їхня діяльність. Вони теж чудово розуміли, ким є Яцек, проте бачилися вперше, – згадує вона.
Це була дуже зворушлива зустріч – згадує Данута Куронь:
– Я найбільше з тієї зустрічі запам’ятала велику повагу, що її продемонстрував Яцек, передовсім Михайлові Гориню. Яцек знав, яку велику ціну ця людина заплатила за діяльність задля України, на які вироки його було засуджено, – згадує вона.
Мирослав Чех розповідає про результат розмов українських дисидентів із польськими:
– Вирішено було провести спільну зустріч депутатів польських і українських представників «Руху», які ще не були депутатами. Політики «Солідарності» на той час уже були депутатами, а потім стали міністрами. Така зустріч відбулася в Яблонній, саме там Михайло Горинь очолив делегацію Народного руху України як його секретар, – згадує М. Чех.
Конференція в Яблонній під Варшавою відбулася на початку травня 1990 року. Ініціатива її скликання належала польській стороні. У той період парламентська фракція «Солідарності» налагодила контакти із представниками демократичних рухів у різних країнах. Конференція в Яблонній відбулася після парламентських виборів в Українській РСР у березні 1990, коли представники «Руху» та інших опозиційних громадських і політичних організацій України увійшли до складу Верховної Ради. Одним із співорганізаторів цієї конференції був Яцек Куронь.
– Яцек Куронь тоді активно займався українським питанням, питанням національних меншин, східною політикою Польщі, йому українські справи лежали на серці. Він, уже як міністр, надавав великого значення контактам із Україною, тоді Куронь потоваришував із паном Михайлом, відвідав у 1992 році З’їзд Народного руху України, – згадує М. Чех.
– Теж пам’ятаю зустріч, коли українські дисиденти запросили Яцека Куроня на другий з’їзд Руху, – наголошує Д. Куронь. – А треба сказати, що в нас у Польщі уже відбулася певна «війна на горі», коли ми побачили, як розсипається наш громадський рух [кінця 80-их років]. Українські дисиденти хотіли, щоб Яцек поділився досвідом – і того, яким чином будувати громадський рух, і того, яких помилок поляки допустилися, – каже Д. Куронь.
– Я. Куронь відвідав тоді Львів, своє рідне місто, а пан Михайло тоді був його найбільшим приятелем з-поміж усіх українських політв’язнів, – додає М. Чех.
– Тоді Яцек уперше після 1944 року приїхав до Львова, – наголошує Д. Куронь. – Для Яцека це була досить сентиментальна подорож. Він їхав тоді до Києва, і розмовляв тоді із Михайлом, а також із Богданом Горинями. Вони говорили як люди, що знають, наскільки важко є щось збудувати, і наскільки легко це зруйнувати, – згадує Д. Куронь.
Данута Куронь наголошує: відтоді в її чоловіка зав’язався досить теплий контакт із братами Горянми. Пані Данута пригадує один епізод із минулого:
– Був такий візит Михайла Гориня і його дружини у Варшаві, вони тоді не попередили нас про ці відвідини. А ми якраз виїхали зі столиці, а коли повернулися, нас зустріла сусідка й сказала: у вас були гості з України, чекали на вас до наступного дня, переночували в мене, але ви не повернулися. Яцек тоді сильно шкодував, що не знав, що вони приїдуть, натомість у сусідки залишилися дуже теплі спогади про Михайла Гориня, – каже Д. Куронь.
Активність Михайла Гориня не лишилася непоміченою польською державою. У листопаді 1992 р. Михайло Горинь був нагороджений польським орденом «За заслуги» – каже Мирослав Чех:
– Для визнання його внеску в розвиток добросусідських відносин між Польщею та Україною, розуміючи те, як для України важливою є Польща, президент Лех Валенса нагородив Михайла Гориня високим державним орденом, – каже М. Чех.
Михайла Гориня поховано у вівторок, 15 січня, на Личаківському цвинтарі у Львові.
Ігор Ісаєв