В рамках Ярмарку історичної книги, що пройшов у Варшаві, відбулася цікава дискусійна панель під назвою: “Джерела історичних непорозумінь. Чому варто досліджувати не лише XX століття” учасники якої роздумували над тим як минуле впливає і виражається в політиці країн Центрально-Східної Європи. Дискусію організував Центр польсько-російського діалогу і порозуміння та приурочив її до виданої ним книги текстів “За землю нашу, не вашу. Ідейні аспекти національних процесів в Центральній і Східній Європі”. До Вашої уваги фрагменти з цієї зустрічі.
Один з учасників дискусії, професор Варшавського університету Гієронім Ґраля відзначив, що історія сильно присутня в ідеології політики країн нашого регіону. Зокрема він навів російське сприйняття історії, котре дуже подібне до польського:
Сприйняття свого минулого громадянами нашого найбільшого східного сусіда, в силу багатьох причин, по суті, подібне до нашого сприйняття. Це історична генеалогія, що сягає на добру справу початків державності. Тому в Росії з таким розмахом святкували [в 2012 році] Рік російської історії. Впродовж одного року відзначено ряд важливих ювілеїв, один з яких безпосередньо пов’язаний з польським сюжетом. Йдеться про подолання періоду Смути та вигнання поляків з Кремля [в 1612 році].
Це звичайно свідчить про те, що ці події, здавалося б покриті сивиною давнини, події XVII століття, сидять в свідомості десь поруч, одразу ж за Жовтневою революцією, яка теж відбулася вже дуже давно, бо минуло вже 100 років. Однак, в суспільній уяві все це сплющується.
Професор Ґраля теж представив як себе поляки бачать на тлі сусідства з росіянами:
Ми [поляки], як правило, бачимо себе як форпост Заходу і зазвичай так описуємо нашу службу на кордонах так би мовити пра-Шенгена, тобто на кордонах Латинської Європи. При цьому забувається, що межа проходила в іншому місці і що велика частина польської генеалогії є східною. Вона настільки східна, що природним виявом цього є хоча б той факт, що польська держава протягом кількохсот років послуговувалась руською мовою, як однією з мов адміністрації та держави.
З іншого боку, сприйняття сусідства зі Заходом крізь призму сусідства з Польщею в колективній свідомості росіян зумовило відповідь, що можливо не завжди прихильна до поляків, де є місце не тільки для поняття “поляк”, але й “лях”, де є місце для поняття “єзуїтскіє штучкі”, котре не зрозуміло чому ввійшло до словника для окреслення Польщі і нашого сусідства.
Історик наголошує, що від середини XVI століття простором суперництва між Польщею і Росією є терен давньої Русі і що раніше руськість була важливою частиною польської державної, і не лише державної, ідентичності:
Між Польщею та Росією, тобто між Польщею та Московією географічним простором була власне Русь. Це Русь розглядалась польською політичною думкою як важлива частина нашої історичної традиції і нашої державності. Це так, як відповідалось московським послам XVI столітті «не буде ваш Господар висувати права на спадщину нашого Володаря, бо володарем Русі є той, хто володіє Києвом», а Київ тоді був складі польсько-литовської держави. А через столітя бояром московським було сказано “не плутайте Русь з Москвою, позаяк 18 руських воєводств і повітів належать до земель наших держав”. Тоді, від тої руськості не відгороджувалися, щобільше, її сприймалося як важливу частину польської спадщини.
Гієронім Ґраля звертає увагу, що в ідеологічному супроводі анексії Криму Росією в 2014 році знайшлося місце для подій сивої давнини:
Коли санкціоновано кримську політику, то було відкликання до часів Володимира Великого. Херсонес, місце хрещення Володимира, прирівняно до Храмової гори в Єрусалимі. Ідеологічний вимір сучасної зовнішньої політики відкликався до подій, котрий понад 1000 років, бо в цій частині світу це живі теми.
В свою чергу Лукаш Адамський віце-директор Польсько-російського центру діалогу і порозуміння та редактор книги “За землю нашу не вашу. Ідейні аспекти національних процесів в Центральній і Східній Європі” навів ще один приклад, коли давня історія виринає у міждержавних відносинах:
Весною цього року була дуже серйозна російсько-українська суперечка чиєю була королева Анна Руська. Це була дружина короля Франції в XI столітті. Путін твердив, що вона їхня. Це викликало в Україні величезне обурення і дипломатичний протест в якому йшлося, що Анна Ярославна була руською, тобто українською. Ця суперечка неймовірно важлива, щоб зрозуміти сутність напруження між Польщею, Росією та Україною.
Книжка, яку ми представляємо, закликає не зловживати історичним презентизмом, бо це лише затьмарює образ минулого. Тобто, якщо ми будемо проектувати сучасні національні поділи на XVI століття, чи скажімо XVII-XVIII століття, або навіть XIX століття, то ми дійсно не розумітимемо мотивації, котра супроводжувала тогочасних польських, російських дійових осіб, тих, хто приймав рішення, чи не розумітимемо діячів українського національного руху.
На думку Лукаша Адамського прикладом такого історичного презентизму є справа триєдиної Росії, що висвітлено в тексті одного з авторів згаданої книги, російського історика Кіріла Кочергова, який присвячений історичній політиці козаків:
Тут помітне сильне підкреслення ідеології триєдиної Росії, котра складається з російських земель, чи великоросійських, як тоді говорилося, з малоруських і білоруських земель. Парадоксом є те, що такого роду концепції виходили з Києва другій половині XVII, які сьогоднішня українська історіографія, а також українська історична свідомість рішуче заперечує. Ці ідеї триєдиної в Києві повставали для того, щоб глибоко обґрунтувати наслідки Переяславської ради і мати контраргументи щодо Речі Посполитої і тої частини руських еліт, котра залишилась лояльною до неї. Ну, і в XIX столітті ми бачимо дуже виразне просування Росією загальноруської ідеології.
Чи є поле для порозуміння щодо історії і вироблення спільного погляду на минуле? Думка професора Гієроніма Ґралі:
Свідомість різна, бо історії різні. Ніколи не буде суми польського і російського бачення історії, так саме як не буде у випадку польського і німецького бачення минулого, чи у випадку німців і росіян. Звичайно є спроби зменшити ці небезпеки, наприклад через творення спільного бачення минулого і створення спільних підручників. Як відомо, ми бачимо таку спробу на прикладі спільного польсько-німецького підручника. Цей проект викликав різні емоції особливо на етапі концепції, а потім цих емоцій було вже менше. Сьогодні вже є готовий продукт і він свідчить про можливість певного консенсусу. Цікаво, що Росія і Німеччина, за зразком польсько-німецького проекту, спробували написати спільний підручник викликала значно більше емоції і проблеми. І абсолютно суперечка не стосувалася німецьких злочинів періоду Другої світової війни. Вона стосувалася Другої світової війни, але вже інших проблем. Історичні пам’яті різні навіть поміж народів, що не перебували і не перебувають в конфлікті.
Лукаш Адамський стисло охарактеризував як виглядають справи щодо складних питань минулого у взаєминах Польщі і Росії:
В ідеологічному вимірі це історія зіткнення декількох ідей: федералізму, імперіалізму, національної держави, але в сенсі культурно-політичної нації і етнонаціоналізму в значенні етнічної держави. Якщо спробувати визначити, що по суті є причиною напружень і непорозуміння на тлі історії між Польщею та Росією, то це головним чином не період Царської Росії, чи більш ранні часи, це радянський період. Тобто, це питання оцінки Радянського Союзу, комуністичної ідеології, радянську імперію
Водночас справи минулого у випадку Польщі і України значно складніші. Лукаш Адамський:
У польсько-українських взаєминах, ми, з одного боку, відчуваємо, досі, велику симпатію щодо один-одного і є бажання порозуміння. З іншого ж боку, маємо наростаюче напруження на тлі інтерпретації історії. Знову ж суперечку про Волинь, Бандеру, Шухевича не можна відокремити від того, що відбулося раніше, бо навіть, коли ведеться мова з тими українцями, котрі рішуче засуджують методи УПА. Адже, вони одночасно з цим використовують поняття «українські етнічні землі». Відкрито говориться про польське панування і українську більшість, при цьому співрозмовника намагаються схилити до того, що сам характер польської влади на землях, що в свідомості українців становлять ментальну карту України є чимось, що вимагає засудження. Польщу вважається таким собі добрим розбійником, котрий під впливом історичних нещасть, мудрості еліт, особливо завдяки Єжи Ґєдройцю та його часопису ”Культура” виправився і підтримує Україну, жертву історичних катаклізмів.
В Польщі ж, зазвичай вважається, що за винятком політики міжвоєнної Польщі щодо української національної меншини і можливо ще Акції “Вісла” нема чого собі закинути. Ставиться під сумнів парадигма “українські етнічні землі” і звертається увагу, що руськість не можна ототожнювати з сучасним українством.
Хоча рівень симпатії між українцями і поляками непорівнянно вищий ніж те, що ми спостерігаємо у випадку поляків і росіян, де зараз є щонайменше байдужість, якщо не холод, то як не парадоксально, але з російською історіографією, тою неімперською, часто легше знайти спільну мову на методологічному полі ніж це є у випадку з українськими істориками.
Матеріал підготував Назар Олійник