Польсько-український конфлікт часів Другої світової війни є найбільш складною і трагічною сторінкою минулого у взаєминах двох народів. Ці події до сих пір викликають гостру полеміку, яка не вщухає, а останнім часом вона призвела до напруження у відносинах Варшави та Києва. Найбільшим каменем спотикання є антипольська акція ОУН (б) – УПА на Волині та в Східній Галичині в 1943-44 роках. Тим не менше помітні спроби польських та українських істориків знайти точки дотику і виробити компромісний погляд щодо польсько-українського конфлікту періоду ІІ світової.
Зокрема Інститут національної памяті Польщі провів минулого місяця у Варшаві міжнародну конференцію «Друга світова війна в польсько-українських стосунках – стан досліджень і дослідницькі перспективи». До Вашої уваги фрагменти з конференційної панелі, присвяченої історіографічній проблематиці.
Учасники конференційної панелі: Ігор Ільюшин, Алєксандр Ґоґун і Ян Пісулінський. Foto:Sylwia Szyc/ipn.gov.pl
Одним з панелістів був професор Ян Пісулінський з Ряшівського університету, який представив головні тенденції, які спостерігаються в польській історіографії, що присвячена даному питанню:
Характерною рисою праць в Польщі, які стосуються польсько-українських взаємин в 1939-45 роках є їх сильна поляризація. Про ці поділи останнім часом написано чимало. Можна згадати тексти Гжегожа Мотики і Рафала Внука. Варто нагадати головні їх висновки.
Так, Гжегож Мотика пише про два підходи до цієї проблематики: традиційний і ревізіоністичний.
Перше окреслення пов’язане з тим, що при традиційному підході береться ряд інтепретацій, які були вироблені ще в часи ПНР, а в другому випадку робить ґрунтовний перегляд тих стосунків, який панував в попередній історіографії.
В свою чергу Рафал Внук виокремлює історіописання критичне і перспективічне чи моноперспективічне. В першому випадку йдеться про зв’язок з ревізіоністичним підходом, коли польсько-українські взаємини розглядаються з різних перспектив, в той час як в другому випадку, вони розглядаються лише з однієї польскої національно-державної точки зору.
Ми маємо також справу з односторонніми поглядами при моноперспективічному підході, що концетруються лише на втратах і стражданнях своєї нації.
Можна додати, що характерною рисою історіописання, яке зосереджується на втратах своєї нації, є надмірне використання джерел винятково польського походження. Головним чином це мемуарна література. Така зосередженість на втратах лише однієї зі сторін зводить історіописання до мартирилогічної хроніки своєї нації, чия наукова цінність є сумнівною.
Історик відзначає, що попри певну розбіжність в польській історіографії є одностайність щодо ключових аспектів антипольської акції ОУН (б) – УПА:
Підсумовуючи, можна сказати, що в польській науковій літературі присвяченій обговорюваній темі ми маємо справу з плюралізмом поглядів і оцінок, які часто ведуть до гострих суперечок і поділів.
Слід відзначити, що в польській історіографії не має, по суті, сумнівів, стосовно того, що натхненником і організатором Галицько-Волинського злочину була бандерівська фракція ОУН. Про це свідчать, хоча б останні публікації Ґжегожа Мотики. Є теж одностайність щодо того, що це була запланована операція з всіма ознаками геноциду. Різниця полягає щодо того, в який період мова йде про геноцид. Опоненти кресових середовищ обмежують його рамки до 1943-44 років. В той час як учасники тих подій пишуть про геноцид від вибуху ІІ світової війни і аж до 1947 року.
Незважаючи на це є одностайність у підрахунках польських втрат у всьому польсько-українському конфлікті, що коливаються на рівні 100-130 тисяч осіб, хоча часто береться верхня межа. Проте є різниці у підрахунку українських втрат – від 4 до 10 тисяч у випадку території сучасної Польщі і від кількасот до 2,5 тисяч у випадку території Волині. При чому кресові середовища або заперечують ці верхні межі або суттєво применшують їх.
Обидві течії польської історіографії мають серйозні сумніви, що нібито напади на українців на Люблінщині [і Холмщині в 42-му році] призвели до антипольської акції на Волині.
Ще одним учасником конференції був Алєксандр Ґоґун, російський історик, що працює у Вільному університеті в Берліні. Його виступ був присвячений тому, як представлено польсько-український конфлікт в російській та німецькій історіографії:
Російська і німецька історіографія українсько-польського конфлікту неймовірно бідна. Не дивлячись на те, що після архівної революції українсько-польський конфлікт почали вивчати на базі великої кількості джерел науковий інтерес до цієї трагедії в Росії і Німеччині дуже слабкий.
Це робить ще більше враження через те, що як росіяни так і німці прямо чи опосередковано, причетні до цієї кривавої сторінки минулого. Тою чи іншою мірою, цей конфлікт в обидвох країнах був відомий ще до падіння соціалізму, в тому числі завдяки ветеранам і їхнім спогадам. В СРСР великими тиражами видавалися мемуари партизанських командирів, наприклад Антона Бринського, Петра Вершигори, Алексєя Федерова та Дмітрія Мєдвєдєва, котрі згадували про різанину 1943-44 років.
В Німеччині неувага до цієї трагедії проступає ще більш рельєфно на фоні солідної історіографії присвяченої єврейським погромам в Західній Україні і загалом в Східній Польщі в 1941 році. При цьому загальна кількість жертв цих злодіянь в декілька разів менша ніж у випадку українсько-польської різні 43-44 – го років, а за зовнішніми проявами жорстокості українсько-польська бійня точно не поступається погромам.
Проте у німецькому випадку є окремі праці присвячені даній проблематиції. Алєксандр Ґоґун:
Найбільш повно ця трагедія представлена в книгах двох авторів, які належать до неорадянської лінії. Це Франциска Брудер і Россолінський Лібе, які опублікували тексти про український націоналізм.
Монографія Франциски Брудер «Здобудеш Українську державу або згинеш!» не містить нічого нового в концептуальному плані, рясніє фактографічними помилками, прогалинами і перекосами в оповіді. Одним з найбільш сильних перекручень є якраз опис антипольської акції, якій присвячено лише 5% від загального об’єму книги, незважаючи на об’єктивно важливе значення цієї акції в історії УПА. В той же час третьорядний антисемітизм УПА авторкою розглядається широко і детально. Тим не менше в книзі Брудер представлена загальна картина польсько-українського конфлікту. Крім цього навіть присутній, якоюсь мірою, диференційований підхід. Зокрема вказується, що у вересні 39-го року бойовики ОУН нападали на польську поліцію і розбиті армійські частини, котрі в свою чергу атакували українські села, навіть їх спалювали. Франциска Бруддер називає події 43-44 років «різнею поляків», «етнічною чисткою» і «антипольською акцією».
Що стосується Гжегожа Россолніського Лібе, то це польсько-німецький автор. Його виступ характеризуються різкою провокативністю. Назва однієї з його брошур говорить само за себе – «Фашистське зерно українського геноцидального націоналізму». Тим не менше в його текстах польсько-український конфлікт розглядається в своєму історичному контексті і перспективі, а події 43-44 го років названі не геноцидом, а «різаниною поляків» або «етнічною чисткою»
Як відзначає Алєксандр Гогун російська історична наука світить пусткою в питанні українсько-польського конфлікту:
В Росії єдина книжкова в лапках публікація по історії цього конфлікту – це неорадянська малоформатна брошурка з красномовною назвою «Забутий геноцид. “Волинська різанина” 1943-44 років». Це авторські статті, що нараховують 80 сторінок, а решта 40% тексту це додатки документів. Що стосується змісту, то до історіографії цю брошуру слід віднести за цим формальним критерієм, що її упорядник Алєксандр Дюков згодом отримав посаду наукового співробітника в Інституті історії Росії, Російської Академії Наук.
В свою чергу проблеми української історіографії польсько-українських взаємин часів Другої світової війни представив професор Ігор Ільюшин з Києва. Він відзначив, що в Україні досить відчутній національно-патріотичний підхід при дослідженні цієї проблематики:
На жаль до сьогодні в українські науковій літературі, що стосується обговорюваної теми, можна зустріти праці, чиї автори надають перевагу одностороннє бачення причин конфлікту. Ці автори прагнуть довести провести провину протилежної сторони або уникають питань про часткову відповідальність за конфлікт української сторони.
Такий підхід вже був помітний раніше в працях київського історика Володимира Сергійчука чи львівського дослідника Андрія Боляновського, які містять багатий архівний матеріал. Проте описувані в документах події інтерпретуються односторонньо. Згадані історики воліють порівнювати ступінь відповідальності представників обох народів за військово-політичний конфлікт часів Другої світової війни. Водночас деякі українські історики вважають, що роль УПА в тих подіях слід визнати слушною і що ця армія вела справедливу національно-визвольну боротьбу на власній етнічній території проти всіх окупантів.
Ігор Ільюшин розкритикував праці і підхід історика Володимира Вятровича, який очолює Український інститут національної пам’яті:
В оцінці трагічних подій часів Другої світової війни на території спільного проживання українців і поляків деякі українські історики молодого покоління наприклад маю на думці передовсім Володимира Вятровича, але не тільки його, почали використовувати термін «польсько-українська війна». Це важливо, бо наприклад Вятрович в книзі «Друга польсько-українська війна» написав, що він опрацював власну, цілковиту відмінну концепцію польсько-українського конфлікту. На його думку в середині Другої світової війни була війна між сусідніми народами під час якої обидва народи чинили співмірні військові злочини. Виникає питання чи це дійсно нова концепція і чи приносить вона глибший аналіз і пояснює ті події краще ніж ті інтерпретації, які вже існують в українській історіографії. На мою думку концепція Вятровича є черговою спробою відновлення інтерпретації великою мірою сформульованою в працях Мирослава Прокопа, Льва Шанковського, Володимира Косика та інших еміграційних істориків.
Український дослідник Андрій Портнов вважає, що ця книга головні тези пропагандистського бандерівського дискурсу і є класичним прикладом історії для домашнього вжитку.
Матеріал підготував Назар Олійник