Не дивлячись на те, що після розпаду Радянського Союзу і падіння комунізму з’явилася маса монографій і документальних свідчень про радянські репресії, чимало питань залишаються маловідомими і потребують глибокого вивчення.
Однією з таких сторінок є історія поляків і осіб польського походження, що стали жертвами радянського терору. Одному з аспектів цієї теми був присвячений виступ Татьяни Позднякової, наукової співробітниці Державного літературно-меморіального музею Анни Ахматової в Петербурзі, в якому вона розказала про долю радянських поляків з кола петербурзької інтелігенції в часи репресій 20-30- х років. Захід пройшов у Варшаві в Музеї історії Польщі. До Вашої уваги фрагменти цього виступу.
Татьяна Позднякова. Foto:/muzhp.pl/Małgorzata Kowalczyk
Як каже Татьяна Позднякова, поляки зажди були під прицілом радянської каральної системи:
Історію нашої країни, загалом радянський час, можна розглядати як історію таборів. Проти кого б не були скеровані репресії, поляки, російські поляки, завжди були жертвами. Практично завжди в справах наших органів серед жертв були поляки.
Однією з перших кривавих справ була так звана справа “Петроградської бойової організації”, яка теж знана як “справа Таганцева” за прізвищем головного її фігуранта:
За цією справою літом - на початку осені 1921 року було арештовано 830 людей– 91 особу розстріляно. Серед розстріляних був поет Ніколай Гумільов, чоловік Анни Ахматової. Серед розстріляних був Ніколай Іванович Лазаревський. Лазаревський – юрист, приват-доцент Петроградського університету, займався історією права, його роботи присвячені ролі самоуправління. Лазаревський був за національністю поляком, що виріс в Петербурзі. Його, так само як і ще 90 осіб привезли 25 серпня в місцину, яка називається Ковалевський ліс. Потім їх вивели в ліс та розстріляли. Це було на світанку 26 серпня 1921 року.
Ще однією справою, яка торкнулася петербурзької інтелігенції, серед якої фігурували поляки, була “справа ліцеїстів”, що почалася літом 1925 року. Її жертвами стали випускники Імператорського царськосільського ліцею, згодом перейменованого в Олександрівський ліцей:
Арештували близько 70 осіб – 27 розстріляли. Людина, про яку я зараз розповім, цього разу не була розстріляна. Поляк Валеріан Адольфович Чудовський. Він закінчив ліцей в 1904 році, людина епохи “Срібного Віку”, літератор, літературний критик, поет. Він був провідним працівником, спочатку Імператорвської, а потім Державної публічної бібліотеки. Раніше, до революції, Чудовський був співробітником дуже відомого журналу “Аполлон”. Був близьким знайомим Анни Ахматової і її другого чоловіка Ніколая Пуніна. І от тепер його арештували, а Пунін пише в своєму щоденнику: “Арештовані ліцеїсти, частина розстріляна, інших повинні виселити з конфіскацією всього майна. Люди дивляться на це з отупінням. Жах охоплює місто”. Чудовський заборонив просити за нього, сказавши, що коли у випадку інших не можна цього робити, то він не хоче, щоб і за нього просили. Цього разу його виселять на Урал. У 1935 році на Уралі його знову арештують вже за справою “польського католицького центру”, а потім в 38-му році Чудовського разом з жінкою розстріляють.
Саме на 1938 рік припадає найбільш кривава розправа з поляками, що проживали в Радянському Союзі, знана як “польська операція”. Пропагандистським приводом для проведення репресій стала уявна боротьба зі шпигунством на користь Польщі. Рішення про проведення антипольської акції було прийняте 9 серпня 1937 року ЦК ВКП (б), а нарком внутрішніх справ Ніколай Єжов видав наказ №00485, який запустив маховик терору. В результаті “польської операції” органи НКВС розстріляли 111 тисяч осіб, з них близько 10 тисяч мешканців Ленінграду. Як відзначає Татьяна Позднякова ця операція стала прототипом для інших “національних операцій”:
“Польська операція” стала зразком для всіх інших операцій: фінської, естонської, німецької і так далі. Навіть була розроблена спеціальна методика процесу: - людей брали, дуже часто швидко проводили слідство, якщо це взагалі можна назвати слідством, і складали списки. Причому, дві людини в Ленінграді складали ці списки: начальник НКВС і прокурор. Згодом ці списки, (а вони були у вигляді горизонтальних листків, тому їх називали “альбомними списками”), підшивалися і відсилалися в Москву на підпис. У Москві підпис ставили нарком Єжов і генеральний прокурор Вишинський. Потім ці “альбоми” знову повертали в Ленінград для розправи. Самі органи просто захлиналися такою роботою і через деякий час “альбомний принцип” відмінили і вже безпосередньо в Ленінграді позасудова “тройка” вирішувала справу. Три людини: начальник знову ж таки НКВС, міський секретар партії і прокурор, приймали рішення – це був розстріл, або 5-10 років таборів.
Історик розповіла про долю декого з тих, хто був знищений в ході “польської операції”:
Серед них є видатні діячі культури, є й невідомі люди, але як казала Ахматова: у цій трагедії немає ні перших, ні останніх.
Міколай Вейнерт – поляк. Педагог, мистецтвознавець – він викладав історію архітектури в Художній Академії. Вейнерт один із зачинателів екскурсійної справи у Росії. Його розстріляли 1 листопада 1938 року за так званим списком №78. Таких списків було 82. Історія Вейнерта показує як ліва рука не знала, що робить права. Через рік після його розстрілу була видана написана ним книга – з обкладинки навіть автора не прибрали. Це була монографія присвячена Карлу Россі. В нашому місті дуже багато будівель, в стилі високого класицизму, авторства Карла Россі.
На прикладі Міколая Вейнерта, дослідниця показала як кремлівський режим фальсифікував пам’ять про своїх жертв:
Сім’я отримувала свідоцтво про смерть, у більшості випадків вже після реабілітації. Проте мало того, що людину вбивали, але ще й абсолютно огидно і нахабно брехали сім’ї. Ось два свідоцтва. В першому випадку причиною смерті подається нібито було запалення легень. І ось правдиве свідоцтво, отримане у 89-му році, причина смерті – “розстріл”.
Російська дослідниця розповіла про долю ще одної незвичайної особистості, знищеної в результаті “польської операції” – китаєзнавець Юліан Щуцький:
Неймовірна кількість талантів – художник, музикант, причому він грав на роялі, балалайці, скрипці, кларнеті, на лютні. Щуцький спершу поступив в Політехнічний інститут, згодом він його залишає і поступає в університет на кафедру китаєзнавства. Щуцький, як мені здається, знав практично всі європейські і всі східні мови, до того ж разом зі всіма діалектами. Він перекладає середньовічну китайську поезію, але найважливіша його робота – це переклад давньокитайської класичної Книги Змін. Це книга філософського ворожіння. Вперше переклад Шуцького вийшов друком в 1960 році, а його розстріляли в кінці 30-х. Щуцького в тюрмі зламали. Дуже страшно читати протоколи його допитів. Щуцький в кінці-кінців зізнався, що він агент польської розвідки.
Серед репресованих і знищених були і переконані комуністи, які повірили в більшовицькі гасла справедливого ладу та боролися за встановлення більшовицької влади. Татьяна Позднякова навела один із таких прикладів:
Владислав Пєткєвич – поляк, уродженець Риги. Під час Громадянської війни він був комісаром, фанатично відданий радянській владі, член партії. Як можна побачити на фотографіях він був дуже суворою людиною, суворою і в сім’ї. Тут він в колі своєї дружини та трьох доньок. Якщо прочитати книгу споминів його доньки Тамари Пєткєвич, то можна побачити як в ньому в середині щось міняється. Його вислали на розкуркулювання в Сибір і він розуміє, які жахіття і несправедливість чиняться в країні. Пєткєвич наполегливо виконував будь-які партійні завдання. Якийсь час в 20-ті роки він відповідав за золотий запас в Петрограді. Пєткєвича, який тоді жив за містом, арештували, а його молодші доньки бігли ридаючи за ним поки його везли польовою дорогою. Владислава Пєткєвича розстріляли 15 січня 1938-го року, як польського шпигуна.
Радянський режим не пошкодував і сім’ю самого Владислава Пєткєвича, його найстарша донька Тамара Пєткєвич, що залишала книгу споминів “Життя чобіток непарний”, теж стала жертвою репресій:
Її арештували в місті Фрунзе, коли вона стояла в тюремній черзі з передачею для свого батька. Їй дали 10 років без права на листування. Вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком на засланні і поїхала за ним туди. Мама Тамари Пєткєвич і наймолодша сестра загинули під час блокади Ленінграду і навіть невідомо де вони поховані. В таборі вона виконує загальні роботи, працює медсестрою і виступає в табірному театрі. На цій фотографії ви можете її побачити в одній з ролей, ось програмка табірного театру. Найбільше нещастя життя Тамари Пєткєвич - це коли народилася дитина, і її в неї відібрали та виховали у ворожості до матері. Її син так і ніколи не став для неї по-справжньому сином.
Матеріал підготував Назар Олійник