22 листопада 1918 року, відразу після здобуття польськими військами Львова у ході польсько-української війни, у єврейському районі неподалік Площі Ринок розпочався погром єврейського населення, що вилився у грабіж і підпалення синагог та житлових будинків, а також насильства у відношенні до місцевих євреїв, унаслідок чого щонайменше декілька десятків з них було вбито а сотні поранено. Ця подія, попри те, що інформація про неї негайно розійшлася світом та стала вагомим пунктом обговорення під час Паризької мирної конференції, була майже невідомою у Польщі, та, зрештою, не так багато присвячених їй праць вийшло й до наших днів. Однією з них нещодавно стала книжка «Lwów – kres iluzji» (укр. - «Львів – кінець ілюзій»), написана польським журналістом, колишнім головним редактором газети «Rzeczpospolita» і директором польського Інституту книги Ґжеґожем Ґауденом.
Днями у польському ПЕН-клубі, за участі його президента Адама Поморського, історика професора Ґжеґожа Мотики, поета Адама Заґаєвського та самого автора, відбулося обговорення цієї книжки і події, якій вона присвячена. До Вашої уваги фрагменти цієї розмови, важливої, безперечно, як для Польщі, так і для України:
Адам Поморський:
- Справа, якій присвячена книжка Ґжеґожа Ґаудена, його багаторічні дослідження історичних джерел, є справою, що стосується всіх нас. Нас – тут я, мабуть, мав би сказати – поляків, бо це справа певного засновницького факту і акту Незалежної Польщі в ХХ столітті. Це, звісно, історична драма, розтягнутий у часі. Відтоді минуло 100 років, а, як, зрештою, зазвичай буває у кожній країні, і у кожних обставинах із такого роду трагедіями, із такого роду історичними питаннями – вони не вирішені досі і напевно не будуть вирішені ніколи. Тим не менш, те, що Ґжеґож Ґауден зі своєю авторською і дослідницькою сміливістю відважився присвятити цьому дослідженню і відтворенню перебігу цієї події, її акторам і результатам багато років, є великою заслугою.
Facebook - Grzegorz Gauden
Адам Поморський прочитав фрагмент присвяченої цій події статті польського письменника і політичного діяча Анджея Струґа, датованої 6 грудня 1918 року, під назвою «Львівський погром» (із застереженням, що число жертв погрому тут було перебільшено приблизно вдесятеро).
- «Я лише сьогодні дізнався з джерела, якому довіряю, що у Львові поховано дотепер 960 жертв погрому. Решта ще знаходиться під руїнами підпалених будинків. Я дізнався про багато подробиць цього звірства, що їх мені розповідали пошепки, із жахом, соромом і страхом. Лише сьогодні це дійшло до мене – до того, хто мешкає в столиці краю, знаходиться серед людей, котрі читають польські газети. Приголомшує число вбитих, приголомшує число будинків, спалених разом із їхніми жителями, але найбільш огидним і неправдоподібним є те, що польська громадська думка нічого про це не знає. Як би за взаємною домовленістю про це мовчать всі, хто має що сказати. Люди, котрі прибувають зі Львова, не раді згадувати про погром. Галицька преса приховує правду. Варшавська преса мовчить. І польська громадськість досі не знає страшної правди. Чи це сором нашого сумління, чи якась страшна байдужість? Може сором перед світом, перед Європою? Але ж Європа і весь цивілізований світ вже давно знають про те, що сталося у Львові. Буває сором нездоланний, який треба поважати. Є справи, що їх найліпше вкрити мовчанням і забути. Але тут ідеться про найвище благо народу і нації, про його істину і її знання. Без неї ми втратимо самих себе, здичавіємо і вбиватимемо один-одного. Сваволя кулака, безкарність кожної озброєної банди, панування брехні і наклепу, ширення лайдацтва у громадському житті… А на це прийдуть із кінця світу чужинці, прийдуть неначе до країни диких людей, накладуть на нас свою вузду і віддадуть у Польщі владу тим, кому їм сподобається».
Це був текст Анджея Струґа, опублікований у грудні 1918 року в газеті «Robotnik» Польської соціалістичної партії, що на той час становила основу Тимчасового народного уряду Польської Республіки.
Говорить Ґжеґож Ґауден:
- Слова, що польська громадська думка до сьогодні нічого про це не знає, написані сто років тому, до сьогодні, на жаль залишаються актуальними. Я, безперечно, є репрезентантом тієї групи, яка нічого не знала, і саме тому вирішив дослідити, що сталося у Львові 22-23 листопада 1918 року. І саме тому з’явилася ця книжка. Я, звісно, міг би розповідати про це дуже багато, але це не книжка, написана істориком – я це відразу наголошую і прийму з повагою всі зауваження істориків до моїх методів. Цю книжку написав хтось такий, хто намагається сягнути документів, сягає їх, і описує також сам процес, спосіб їх читання. А крім цього описує емоції, що супроводжують цей процес. Адже я не приховую, що не був в змозі позбутися під час написання цієї книжки певних емоцій. І якщо мені якось вдавалося якось їх гасити в перших трьох частинах, то в четвертій, тобто у підбитті підсумків, я пишу про них прямо, певною мірою політично. Остання частина, на мою думку, становить такий діагноз того, як виглядало формування польської ідентичності перед здобуттям незалежності та разом із ним. (…) Мій висновок такий, що польський політичний месіанізм ХІХ століття, що був надзвичайно цікавим явищем, таким, що домагався свободи народу, на початку ХХ століття перетворюється у збочену форму радикального національного егоїзму. Тому, на мою думку, Львівський погром не є результатом воєнної деморалізації (хоча, звісно, це має свій вплив), випадковим явищем, а безпосереднім результатом національної демократії, на формуванні ненависті до євреїв, на фантомах євреїв як найбільших ворогів польськості тощо.
Полемічним голосом у дискусії на тему книжки Ґжеґожа Ґаудена став історик професор Ґжеґож Мотика з польського Інституту національної пам’яті:
- Я не хочу займатися деконструкцією (цієї книжки – ред.) тому, що науковець є в іншій ролі, аніж журналіст, репортер, письменник. Тобто журналіст, письменник має більше право на суб’єктивізм, на вибрання певного фрагменту історії і представлення його навіть в обмеженому контексті. Просто таке право має творча людина. Інакше це виглядає у випадку науковців, де обов’язковою є наукова парадигма, колись дуже вдало виражена професором (Павелом – ред.) Махцевичем, що треба говорити і про Єдвабне, і про Вестерплятте – і про страшні речі, і про гідні найвищої похвали та поваги. Можна сказати, що в цій книжці йдеться про перше – про такий фрагмент історії, в якій просто йдеться про злочин, який стався. На додаток, через що це ще більш болісно, у такий момент, коли з’являється незалежна Річ Посполита. Напевно, це приголомшливо – декілька десятків жертв. На сторінках цієї книжки ви знайдете жахливі описи цього. З перспективи когось, хто постійно займається дослідженням злочинів, тут є такі типові їх описи. А разом із цим вони не перестають приголомшувати, особливо тому, що стосуються індивідуальних людей – кожен з цих злочинів торкнувся якоїсь конкретної особи, тому ми говоримо про дуже конкретний біль, завданий людським індивідуумам.
Професор Ґжеґож Мотика звертає увагу, що цей фрагмент історії відносно маловідомий:
- Автор заслуговує на повагу за те, що звертається до цієї справи. Дуже легко казати науковцеві, що треба говорити як про одне, так і про друге. Проте на практиці дуже часто є так, що значно легше – особливо, коли йдеться про вітчизняну історію – говорити про її славетний бік. Натомість розповідь про речі, яких ми не пишаємося, по-перше, важчою є для нас; а по-друге, дуже часто зустрічає жорстку реакцію з боку тих, хто не може згодитися з фактами, або хто опис фактів вважає за свідоцтво деморалізації самого автора (адже дуже часто в публічній дискусії трапляються такого типу радикальні твердження). (…) І це, без сумніву, важлива книжка, що демонструє той фрагмент (історії – ред.), щодо якого ми би хотіли, аби його не було.
Передмову до книжки «Львів – кінець ілюзії» написав польський поет Адам Заґаєвський, що також взяв участь у дискусії:
- Я народжений у Львові, генетично, а крім цього я подекуди, почасти співець Львова. Маю визнати, що мене, як автора декількох віршів про Львів і автора нарисів, у яких я повертаюся до цієї теми, ця книжка дуже зворушила. Я не історик, тому не можу дискутувати на цю тему. Мені ця книжка здається чесною та ретельною. Але мене також цікавлять питання, що з цим робити поколінню, що живе через сто років після цього. Я пам’ятаю, як колись читав Ганну Арендт, яка наприкінці 60-х років сказала, що не розуміє, чому молоді німці відчувають сором за нацистів, адже ті були поколінням раніше? Чому молоді німці так через них страждають? Адже справді чимало з них страждало. Я сам знав в Німеччині людей, життя яких, власне, було зіпсоване невпинним почуттям вини за покоління батьків, адже тоді було одне покоління. І це питання. Я не маю відповіді, що з цим робити. (…) Мене попросили написати передмову до цієї книжки. І я там безпорадно написав, що не знаю, як про це вести мову. Це настільки важко. Менше з тим, що я народився у Львові. Всі мої родинні історії були про це чудове місто, де всі конфесії, всі етнічні групи любили одне одного. Звісно, я вже давно знав, що так не було, проте ця книжка остаточно зруйнувала вщент ці мої мрії. Відомо, що існує ціла галузь писання про Львів, що існують численні сентиментальні книжки, вірші, які формують міф цього чудового міста. І з цим міфом треба попрощатися. Що не значить, що пам’ять про Львів потрібно перекреслити. Треба жити в дуже складному просторі поміж цими питаннями – поміж абсолютно фанатичним прийняттям колективної вини, життям у скрусі, та, з іншого боку, якимось релятивізмом.
Запрошуємо Вас послухати цілу передачу в звуковому файлі
Антон Марчинський