Цими днями у Видавництві Колегіуму Східної Європи виходять дві книжки, присвячені постаті видатного українсько-польсько-німецького політолога і публіциста Богдана Осадчука. Саме про це із Лауринасом Вайчюнасом, віце-головою правління Колегіуму Східної Європи, розмовляв Антон Марчинський.
- Лауринасе, розкажи, будь ласка, про присвячені Богданові Осадчукові книжки, що ви їх власне зараз видаєте. Я так розумію, що ці публікації пов’язані зі сторічним ювілеєм Осадчука, який припадає на наступний рік?
- Так, це правда. Наступного року ми відзначатимемо 100 років від народження Богдана Осадчука, який 1920 року народився в Коломиї. І тому ми підготували ці дві книжки. Перша з них – це «Українсько-польське століття» (пол. «Wiek ukraińsko-polski»). Це розмови з Богданом Осадчуком, які провели Басіль Керський і Анджей Станіслав Ковальчик. А другу книжку становить повна кореспонденція Богдана Осадчука з редактором Єжи Ґєдройцєм з 1950 до 2000 року, коли Ґєдройць помер. Цей том підготували Боґуміла Бердиховська і Марек Жебровський. Це частина наших видань, присвячених Україні. А оскільки Богдан Осадчук був також членом нашої ради (Колегіуму Східної Європи – ред.), ми би хотіли знову про нього нагадати. Особливо важливою, натомість, ми вважаємо книгу Басіля Керського і Анджея Станіслава Ковальчика «Українсько-польське століття. Розмови з Богданом Осадчуком». Це вже третє видання, щоразу доповнене. В ньому показана повна перспектива цього століття з огляду на польсько-українські відносини і глибоке знання української ситуації як в самій Україні, так і в еміграції.
Kolegium Europy Wschodniej
- Коли та за яких обставин ці розмови з Осадчуком відбулися? Яких саме тем учасники цих розмов торкаються (зрозуміло, що Осадчук говорить про них з перспективи власного досвіду)?
- Так, можна так сказати, що це біографія Богдана Осадчука, якої він сам не написав. Цю книжку можна потрактувати саме так. Здебільшого ці розмови відбувалися приблизно 2000 року, тобто майже 20 років тому, в Берліні. Натомість згодом, готуючи друге видання, вже 2008 року, до книжки було додано наступні розмови, хоч і небагато. До цього ще Басіль Керський написав пару статей, долучивши їх до цієї книжки. Натомість, Кшиштоф Заставни, який, на жаль, торік помер, був науковим редактором цієї книжки і підготував для неї дуже ґрунтовний календар історії України за останні сто років. Однак, повертаючись до самої книжки, повторюю, що вона є певною біографією Осадчука. Він – українець, що народився у Польщі як її громадянин, і що у міжвоєнний період неодноразово зіткнувся з не зовсім належною політикою щодо меншин у ІІ Речі Посполитій. Під час ІІ Світової війни він опинився в Берліні, де навчався і лишився цілком випадково. Адже після війни була небезпека, що як українця його би відіслали до радянської України. Проте сталося так, що ще під час війни, коли його питали, звідки він походить, він сказав, що народився в Галичині, німецькою - Galicia, в Україні. Але німецькі чиновники з образою сказали, що Ґаліція в Іспанії. Ні-ні, - відповідає Осадчук, - я народився в Коломиї, в Україні. А йому чиновники: як це, місто з такою назвою є в Італії, отже ти італієць! І саме тому його записали як італійця, завдяки чому Осадчук вижив у ті непрості роки. Отже, він лишився там, закінчив навчання і став одним з найвидатніших німецьких ще тоді совєтологів, співпрацівником міжнародної преси у Берліні, а також і польської, якщо подивимося на це з перспективи польської еміграції.
- Як цікавинку можна додати, що у пізніші роки він був також співпрацівником нашої редакції…
- Так, слушно. Отже, він тоді будував свою репутацію і насправді став важливою людиною в інтелектуальних і політичних колах Німеччини. Можна також сказати, що якось особливо співпрацював із SPD, тобто з людьми, котрі мали більш соціальноспрямовані погляди. Також він був неформальним радником Віллі Брандта, хоча згодом, на жаль, розстався із цим табором з огляду на політику щодо Радянського Союзу і України. З цієї ж причини він посварився зі своїм другом, пізнішим лауреатом Нобелівської премії Ґюнтером Ґрассом. Я говорю про це, аби проілюструвати вагомість його позиції в німецьких колах. Він писав для «Neue Zuricher Zeitung» - найважливішої ліберальної газети Швейцарії світового масштабу. Напевно також дуже активно діяв в українських емігрантських колах, хоча тримав дистанцію щодо мюнхенського осередку, який вважав занадто консервативним і пов’язаним із легким націоналізмом. Натомість, знаходив порозуміння з українцями Америки і дуже їх підтримував, наскільки міг. Крім цього, Осадчук був співпрацівником польського часопису «Культура», що його в Парижі видавав Єжи Ґєдройць. Можна ствердити, що Богдан Осадчук був головною ланкою, яка поєднувала цей осередок із українською еміграцією. Він намагався будувати діалог між ними у важкі післявоєнні роки.
Отже, загалом, ця книжка звертається до тих років, детально описуючи, що тоді відбувалося, як сам Богдан Осадчук це сприймав. Звісно, в ній не бракує елементів, які стосуються сучасності, тобто подій 15-річної давності, аж до Помаранчевої революції і відродження української держави. Можна, мабуть, сказати, що він мав до неї амбівалентне ставлення. З одного боку, радів, що вона відродилася. Натомість, ті процеси, що там відбувалися, не були для нього цілковито прийнятними. Також він дуже сильно критикував – що у книжці виразно видно і відчувається – західні середовища, насамперед німецькі. Він критикує німців за нерозуміння України і обминання цієї теми, аби не дратувати Росії. Отже, він був там насправді дуже сильним голосом в ім’я вільної, демократичної, ліберальної України. Таким чином, ця книга прекрасно описує все ХХ і фрагмент ХХІ століття з перспективи одного з найвидатніши, – я кажу це сміливо, – українських інтелектуалів. Вона також представляє образ українця світу, космополіта, глибоко вкоріненого в українській культурі, який збирав твори мистецтва, писав цією мовою, співпрацював, але, з іншого боку, був фігурою світового масштабу – справжнім космополітом.
Kolegium Europy Wschodniej
- Власне, якщо ми говоримо про його космополітизм, то за цієї нагоди я би хотів повернутися до теми паризької «Культури». Осадчук бував у Мезон-Лаффітт, але й дистанційно регулярно співпрацював із Ґєдройцєм. Їхня кореспонденція справді велика і її, про що ти вже згадував, ви також видаєте.
- Це справді вражаюча праця Боґуміли Бердиховської і Марека Жебровського. Йдеться про 50 років кореспонденції. Виходить майже 1000 сторінок дійсно палких дискусій. Часто вони там (Осадчук і Ґєдройць – ред.) просто обмінюються один з одним інформацією про те, що діється, що виходить, хто які має спостереження. Проте, Богдан Осадчук мав досить гострий язик, тож у листах присутні й жорсткі слова й судження про інші фігури цього п’ятдесятиріччя – і політиків, і людей культури. Отже, це захоплюючий текст, захоплююче джерело інформації про польсько-українські відносини цих років.
Антон Марчинський