Ця передача — про унікальну в масштабах Польщі ініціативу: «Банк другої руки», який 7 років тому стартував і донині працює у Рибнику — 130-тисячному повітовому місті на півдні Сілезького воєводства. Проект здійснює місцева громадська організація «Сімнадцятка», що реалізує десятки інших як великих, так і міні-проектів, насамперед соціального характеру, спрямованих на вирішення проблем у першу чергу так званих проблемних дітей, молоді, батьків, надає підтримку вразливим соціальним групам, зокрема літнім людям та мігрантам. Свої проекти організація здійснює за рахунок субсидій з бюджету міста та соціальних програм ЄС, у співпраці з фондами та бізнес-структурами.
Про геніальну в своїй простоті суть цього проекту, про так само простий (хоч в прямому сенсі цього слова — дуже важкий) механізм його реалізації нам розповідатимуть активісти асоціації «Сімнадцятка» Маріуш Вісьнєвський — міський депутат, громадський діяч й учитель за професією, і шеф організації Ґжегож Ґлупчик.
Маріуш Вісьнєвський:
— Ми єдині у Польщі. До речі, подеколи виникають цікаві ситуації: дзвонить людина і розповідає про те, які речі і чому радо та абсолютно безкоштовно вона комусь віддасть. Говорить про це доволі довго і переконливо: що багато чого..., що безплатно.., що вже тепер-зараз-негайно..., проте наприкінці розмови виявляється, що вона живе у місцевості Устронє-Морське, що десь за 700 кілометрів від нас. Такі дзвінки в нас — з різних регіонів Польщі. А найбільш незабутнім був дзвінок з Німеччини, звідки, дізнавшись про нашу ініціативу, нам зателефонував наш земляк. Звісно ж, до Дортмунду ми не поїхали, проте нам приємно було взнати, що і там є люди, які готові приєднатися до нашого проекту.
— Ми єдині у Польщі. До речі, подеколи виникають цікаві ситуації: дзвонить людина і розповідає про те, які речі і чому радо та абсолютно безкоштовно вона комусь віддасть. Говорить про це доволі довго і переконливо: що багато чого..., що безплатно.., що вже тепер-зараз-негайно..., проте наприкінці розмови виявляється, що вона живе у місцевості Устронє-Морське, що десь за 700 кілометрів від нас. Такі дзвінки в нас — з різних регіонів Польщі. А найбільш незабутнім був дзвінок з Німеччини, звідки, дізнавшись про нашу ініціативу, нам зателефонував наш земляк. Звісно ж, до Дортмунду ми не поїхали, проте нам приємно було взнати, що і там є люди, які готові приєднатися до нашого проекту.
Голова управи асоціації «Сімнадцятка» Ґжегож Ґлупчик:
— Ця ідея насправді дуже проста. Її суть полягає у тому, що ми встановлюємо зв'язок між тими, хто має речі в доброму стані, які їм вже не потрібні, і особами, яким дані речі потрібні, а то й необхідні. У цьому процесі беруть участь ще координатор і група волонтерів. На практиці це виглядає так, що нам дзвонить той, хто хоче віддати, наприклад, свій диван, телевізор чи холодильник. Ми з ним домовляємося, згодом привозимо дану річ до нашого складу, а відтак доставляємо особі, якій це знадобиться.
Ця ідея, як і більшість ініціатив «Сімнадцятки», була відповіддю на конкретну соціальну потребу. Активісти кажуть, що вони просто виявили чергову прогалину, умовно кажучи — діру, яку було потрібно ліквідувати.
Маріуш Вісьнєвський:
— Рибницький банк другої руки стартував 3 липня 2011 року. Це було увечері, ми потрапили до квартири, де мешкала молода жінка з 9-місячним немовлям. У цій домівці було дитяче ліжечко, плед, на якому спала мама, і ще один плед, яким вона вкривалася. І більш нічого: ні крану, ні умивальника, ні ванни, електророзеток тощо. Того першого дня ми нашвидку організовували основні речі, як стільці, стіл, а вже наступного оголосили акцію збору речей і впродовж двох тижнів зібрали все необхідне для оснащення житла. Зразу ж ми подумали, що таких людей може бути в рази більше.
На самому початку активісти запросили до співпраці працівників муніципальної соціальної служби, у першу чергу Центру соціальної допомоги, повідомили про ініціативу релігійні громади, інші неурядові організації та ЗМІ. Швидко знайшли партнерів: допоміг німецький фонд, а місцевий бізнесмен, власник транспортної фірми, безкоштовно надав вантажну машину. Так склалося, що «Сімнадцятка» володіла складом для зберігання цих речей.
Тоді, на початках, сформувалася процедура, за якою активісти надавали допомогу.
— Загалом посередником виступав співробітник соціальної служби, який звертався до нас про допомогу від імені свого підопічного. Ми виходили з цього, що саме ці працівники найкраще ознайомлені з реальними потребами майбутніх бенефіціарів. Нині, після семи років, система працює сама, за інерцією: про нас чули, нас знають, нам дзвонять...
Утім, активістам довелось перестрахуватися від зловживань благодійністю, виключити можливість подальшого продажу дарів. Для цього вони укладають договір про дарування, — має бути ясно, що продаж неприпустима.
Необхідні складові проекту — це вантажна машина й склад. З цим бувало по-різному. Їх орендували, хтось безкоштовно надавав, але й був час, коли в активістів не було приміщення для зберігання речей — не тому, що у Рибнику їх немає, а тому, що їх оренда була надто дорогою, а принцип такий, щоб мінімізувати витрати... Тоді волонтерам доводилося перевозити речі прямо від дарувальника до обдаровуваного. Сьогодні є і склад, і вантажівка, і навіть субсидії на пальне з муніципального бюджету. Тим не менш, основою залишаються люди...
Ґжегож Ґлупчик:
— Даний проект надалі майже повністю спирається на волонтерів-вантажників, які своїми руками ці речі переносять (а часто це великогабаритні меблі та побутова техніка) — з одного помешкання до іншого. Серед них є чимало наших колишніх підопічних, в минулому це так звана проблемна молодь, нині вони дорослі чоловіки. Колись ми їм допомогли, тепер вони віддячують, допомагаючи іншим.
А це вам не іграшки. Тут не йдеться про те, щоб перемістити 1-2 ящики. Буває і таке, що протягом однієї ночі волонтерам доводиться розвантажити понад 20-тонну машину. Це надважка праця.
Активісти не приховують, що трапляються і складні випадки...
Маріуш Вісьнєвський:
— На жаль, нерідко зловживають нашою благодійністю. Нам дзвонять, просять приїхати і забрати просто сміття, барахло, і ще чекають подяки. Тобто, нас трактують як сміттєзвалище чи благодійну фірму для вивозу непотребу. У таких випадках ми кажемо різке «ні»: Ні, прошу пані, прошу пана, для цього є спеціалізована фірма, якій ви за таку послугу заплатите... Не всі розуміють нашу ідею... Та немало і таких, які дають нам речі у бездоганному стані.
За приблизними даними, кожного року громадська ініціатива «Банк другої руки» надає допомогу 2 тисячам мешканців міста (500 родинам). А останнім часом – також українським мігрантам.
Галя Леськів, диктори Антон Марчинський і Тарас Андрухович