Часом кажуть: «зробити з когось людину», або: «вивести у люди». Так, начебто той, кому ще слід заслужити на це звання, належить до якогось іншого біологічного виду, але на певно не є Homo Sapiens. У цьому сенсі можна вже навіть не згадувати про Homo Sapiens Sapiens, адже в цій зв’язці йдеться не про сумнівність прикметника чи прикметників у другій частині окреслення виду, але про сам іменник, а отже, власне, про непевність приналежності до людського роду.
Окрім цього кажуть також про сповнених людей, яким не шкода відійти з цього світу. Це дещо інша інтерпретація людськості. Однак, від попередньої вона різниться, радше, в нюансах: є люди сповнені, але є також несповнені. Тобто, ці останні, за такою логікою, не зовсім і є людьми, оскільки не виконали своєї місії перш, ніж покинути цю землю. Можна було б навіть довести такий підхід до вже зовсім радикального і небезпечного окреслення: недолюди.
Отже, нелюди в першому варіанті й недолюди – у другому. Хоч, звісно, так насправді, обидві характеристики значать те саме, та й згадані вислови можна застосовувати разом до опису тих же самих ситуацій.
За всієї своєї неоднозначності варто до них придивитися, аби пошукати провідної ниті до розуміння того, ким же є людина. Натомість, у цьому випадку – ким є сповнена людина? Та, зрештою, до того, чи про людину тут ідеться? А може варто було би вдатися до якогось іншого поняття?
Про мого нещодавно померлого вчителя і друга часто кажуть, що він був сповненою людиною. Коли чуєш таке про когось, а тим більше, якщо цей хтось був ще особою досить молодою, це змушує задуматись про те, що таке сповнення значить. У випадку особистості, про яку я говорю, відповідь насувається відразу – один з найвизначніших представників польської філософії за всю її історію, автор двох десятків книжок і так далі, і тому подібне. Тобто, це була людина, сповнена в своїй роботі, і, що важливо – роботі творчій, у виконанні котрої їй допомагав беззаперечний талант. А до цього – шалена працьовитість. Він, зрештою, любив повторювати німецькою «man muss arbeiten» – «треба працювати», вказуючи на особливу максиму, а, зрештою, і на певний обов’язок, від якого не можна відмовитися. Не можна, якщо метою – навіть без артикуляції цього – є осягнення стану сповнення. Стану сповненої людини, що тут варто підкреслити.
З цього прикладу випливає два мотиви. Про перший я вже згадав, але ще й далі до нього повертатимуся: не достатньо бути представником біологічного роду homo, аби бути людиною. Це не значить, що ми маємо з таким висновком згодитися. Втім, необхідно підкреслити, що до нього підштовхує нас, зокрема, мова. Саме вона нам і представляє описану ситуацію. По-перше, йдеться про узус, тобто про вживаність згаданих окреслень. Натомість, по-друге, і це найважливіше, поточна мова – а разом з цим наше мислення – має двоїсту структуру. Звісно, вона може нам пропонувати цілий спектр оцінок, однак, позицій, що його визначають, дві. І вони є повними протилежностями: «так» і «ні», «повнота» і «пустка», «досконалість» і «нікчемність» тощо. В цьому сенсі ми й отримуємо людину і не-людину, нелюда. А те, що виникає поміж ними, теж не звучить найліпше – недолюдина.
Проте, якщо подивитися на людськість не як на конкретний стан, а радше як на рух, перехід від одного стану до іншого, то можна виправдати й таку назву. Згідно з цим підходом ми ніколи не є людьми до кінця, однак – кожен, рухаючись своєю власною стежкою – ми можемо ними поступово ставати. Людина, отже, виявляється не тим, ким кожен з нас є або може бути, але тим, ким ми стаємо. З огляду на це, визначення людини є річчю вельми проблематичною. Через таку складність, може, ми не дізнаємося про те, ким людина є, однак, ми можемо довідатися про те, ким вона не є, а, отже, побачити в ній парадоксальне явище: це хтось, хто не є людиною, проте це також хтось, хто не є нелюдом. Разом з цим ми виявляємося втіленням самого руху до сповнення. Буття людиною, відповідно, ніколи не є доконаним фактом, але ступенем наближення до такого стану.
З наведеного мною прикладу випливає ще один висновок: сповнення як ставання людиною пов’язане з зусиллям і обов’язком. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб», читаємо в «Книзі буття» слова, що окреслюють долю людини після вигнання з раю.
Виконання обов’язку нічого не гарантує, але будучи, можливо, суто людською властивістю, дозволяє нам ставати більш людиною, ніж ми були дотепер. На все це накладається наше суто людське – дозволю собі таку тавтологію – уявлення про досконалу людськість як одну з найвищих цінностей. Отже, дотримання власного обов’язку відповідає нашій натурі сповнення як людських істот, а тому може також бути назване чеснотою як щось, відповідне нашій природі. Цей мотив невід’ємно притаманний усій європейській філософії: як у стоїків, так, скажімо, й у Канта. (Я не торкатимусь питання про те, чи такий обов’язок може бути предметом вільного вибору.)
При тому, таке сповнення через обов’язок зовсім не значить сповнення лише, скажімо, шляхом виконання творчої праці, як це було в наведеному мною прикладі. Кожній людині, за Сковородою, притаманне власне заняття, і саме його виконання веде до її сповнення незалежно від того, чи вона є філософом, чи хліборобом тощо.
Є, однак, ще така річ, про яку просто не можу тут не згадати. Розважаючи тут про сповнення людини, я починав використовувати це поняття у поточному значенні, однак згодом вже перейшов до більш неочевидного. Спочатку людина як фактична істота, тобто така, що є, а згодом – як істота, що лише стає собою, сповнюється. Отже, аби уникнути плутаниці, я би хотів вдатися до одного дуже важливого поняття, що стало найбільш популярним у філософії ХХ століття. Це поняття особи або – якщо ми вдамося до його латинських джерел – персони.
Винятково яскравим прикладом, де це поняття стало центральним, є філософський персоналізм (про це не важко здогадатися за самою назвою цієї течії). Одним з його найяскравіших представників був французький філософ Ґабріель Марсель. Позначаючи перебування в русі як питомий стан людини, він, за аналогією до Homo Sapiens, навіть створив неначе нове визначення її як виду – Homo Viator, тобто людина, що перебуває в дорозі. Сповнення такої людини перетворює її в особу, що, звісно, є чимось більшим, ніж просто біологічний вид. Тут вже вводиться щось вище за біологію, що можна було б назвати духовним виміром. І саме до нього відноситься те, що перед цим я згадував як обов’язок, сповнення, ставання тощо. Отже, за думкою Марселя та низки інших його однодумців, всі ми є людьми, проте не всі – особами, особистостями.
І тут ми знову повертаємось до того, про що я говорив у двох попередніх фейлетонах про людину: може, найважливішою її характеристикою є перебування поміж. Це й поміж різними станами, що її не можна до них звести, це й поміж минулим і майбутнім, поміж обов’язками і прагненнями, поміж різноманітними значеннями, як і словами, і, врешті, поміж різними істотами, де передусім вона є поміж інших людей.
У книзі, що називається «Homo Viator», Марсель пише: «Особа сповнюється виключно в дії, через яку вона скерована до втілення (чи то в творі, чи в якійсь діяльності, чи в житті як цілісному явищі). А разом з тим, відповідно до суті такої дії, вона ніколи не може застигнути або остаточно кристалізуватися в якомусь зі своїх втілень. Чому? Тому, що особа бере участь в невичерпній повноті сущого, з якого й сама проявляється. У цьому полягає глибока причина того, чому ані особи, ані порядку особистості неможливо збагнути окремо від того, що є поза ними – у відірваності від понадособової дійсності, що керує всіма її діями та одночасно становить її початок і кінець».
Антон Марчинський