Що важливіше – осягнути істину чи не кривдити інших, або – ще більш радикально – чинити іншим лише добро? Це питання якщо й з’явилося колись у Платона, згодом майже в історії філософії не існувало. Фактично загальноприйнято було вважати, що філософія передусім досліджує істину і способи її пізнання. Етика ж була вторинною.
У ХХ столітті це змінилося і етика стала виходити на перший план. Натомість, чи можна говорити про етичний поворот у філософії ХХ століття, нам розповість професор Анджей Лєдер з Інституту філософії та соціології Польської академії наук, який взяв участь у сесії «Етика і мислення», зорганізованій на початку грудня у варшавських Королівських Лазєнках Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи.
- Самим поняттям повороту часто зловживають. Тобто, це таке сильне філософське поняття, котре приписують як індивідуальному шляху (відомо, наприклад, про поворот Гайдеґера), так і цілим інтелектуальним формаціям (лінгвістичний поворот у ХХ столітті – це, мабуть таке формулювання, яке ми зустрічаємо найчастіше). Мені здається, що з іншого боку цей термін «поворот» дає часом вираз якомусь дуже важливому моментові, що повністю змінює клімат чи основи, на які ми спираємось тоді, коли звертаємось до старих філософських проблем. Лінгвістичний поворот був таким моментом, коли неявно присутнє в дуже багатьох філософських течіях переконання про певну прозорість мови, про те, що вона є середовищем, котре, по суті, без спотворень веде до понять, впало. А внаслідок цього з’являються дуже потужні розважання щодо того, що саме мова є тим, що ми пізнаємо. Або, якщо ми вже й пізнаємо за посередництвом мови, то наше пізнання якимось чином змінюється чи спотворюється через її структуру.
І незалежно від того, що всі філософські течії, які займалися рефлексією щодо мови, мали дуже різні джерела і дуже різні висновки, всі вони приймали те, що це саме мовою визначається, що і як ми думаємо, - говорить проф. Лєдер, наводячи як два найбільш радикально відмінні приклади філософських течій, котрі в цьому питанні цілковито згоджувалися, постструктуралізм і аналітичну філософію.
- В цьому сенсі, часом, поворот справді є поворотом. У зв’язку з цим я намагаюся поставити таке запитання: чи у ХХ столітті можна зауважити щось таке, як поворот у напрямку фундаментального характеру етики? Тобто, чи існує щось таке, що етика перестає бути просто галуззю філософування, котра, скажімо, рівноправно функціонує поруч із онтологією, епістемологією як субдисципліна філософії. Зрештою, часто вона є такою субдисципліною, що ставиться як чергова у цілій низці в філософському мисленні: спочатку, скажімо, онтологічне мислення, а в нові часи – епістемологічне, й лише згодом, можливо, йде мислення етичне.
Слідом за першим запитанням про етику Анджей Лєдер ставить друге:
- Чи також можна зауважити те, що в певний момент етика стає першою філософією? Тобто такою філософією, в якій формулюються відповіді на фундаментальні питання, й лише після цього взагалі можна почати ставити питання з інших філософських галузей, наприклад такі питання, що стосуються теорії пізнання. Я захищатиму тезу про те, що так – про таку етику можна вести мову. Напевно, ця теза дискусійна, проте мені здається, що існує чимало причин, аби такого роду рух можна було зауважити. Також я намагатимуся продемонструвати, що це процес, який складається з багатьох мотивів. Він не лише стосується поява нових способів мислення про етику, але також він випливає з кризи багатьох інших областей філософії. А також, великою мірою, він випливає з самого лінгвістичного повороту, про який я щойно згадував. Та, врешті, мені здається, що це пов’язано із дуже конкретними філософськими особистостями в ХХ столітті, котрі якимось чином виявилися носіями такої інтуїції.
Отже, про кого передусім можна було б тут згадати?
- Першою з таких постатей, до котрих у зв’язку з цим я звернуся, є Вальтер Беньямін. Я вибираю його як першого тому, хоч би, що хронологічно це такий автор, котрий, як мені здається, дуже рано формулює певного роду сумніви й думки, які я би вписав до отого етичного повороту. Цей мотив в його мисленні – це передусім 30-ті роки. Цікаво, натомість, що Вальтер Беньямін формулює свої думки, що стосуються етики, зовсім не в етичних творах, а в політично-історичних. Тобто його етика представлена як певного роду політика. Таким найбільшим загальновідомим висновком є його історіософські тези, котрі становлять синтез чогось, що Вальтер Беньямін у різних місцях і по-різному формулював.
У чому полягає специфіка переміщення етичної тематики до політично-історичної сфери? Професор Лєдер пояснює, вдаючись до дещо переформульованого розрізнення між моральністю і етикою:
- Мені здається, що моральність є такою сферою мислення, що визначає нормативний порядок індивідуальної людини[, тобто того, що кожен з нас повинен робити – ред.]. В такому кантівському сенсі, коли кожен мусить діяти так, наче він вільний, незалежно від того, чи він вільний, чи ні, та змушувати себе до прийняття певного порядку, що дозволятиме йому робити вибір між добром і злом. Натомість [етика, або – ред.] те, що я би назвав етичним імпульсом, є таким порядком, що визначає відношення між різними суб’єктивними позиціями та Іншим, [іншим суб’єктом – ред.]. І в цьому сенсі суб’єктивна позиція може стосуватися не лише індивідуальної людини, але й, наприклад, якихось колективних постатей, як народ або певна історична формація. Етичний імпульс – це те, яким чином розуміється етична позиція такого суб’єкта в зв’язку з його відповідальністю. І в цьому контексті фігурою, що з’являється в Беньяміна як така, що несе етичний імпульс, є янгол історії. Це чисто риторична фігура, але одночасно вона метафоризує певну позицію суб’єкта. Янгол історії відвертається від минулого і дивиться в майбутнє, де бачить лише руїни і катастрофу, і його імпульс полягає в тому, що він би хотів поскладати розбиті шкаралупи і виправити всі кривди. Але цього неможливо зробити. Це опис певної етичної позиції, котрої неможна навіть приписати індивідуальній людині. Це дух певної епохи, яку Вальтер Беньямін вихоплює в своїй власній ситуації – ситуації емігранта з Німеччини в 30-х роках, коли там переміг фашизм.
Якщо етику, етичний імпульс ми розумітимемо таким чином, то й етичні розважання можна тоді знайти в таких мислителів, у котрих ми б цього не очікували. В кого?
- Наприклад, я би сказав, що думки Карла Шмідта – зрештою, не надто симпатичного мислителя з його потужною категоризацією на ворогів і друзів як фундаменту політичного мислення, та з ідеєю захисту держави від зла, яке на неї напирає – це певного роду етичний імпульс в політичній теорії. Це таке позиціонування суб’єкта, суб’єкта політичного, що визначає для нього певну етичну місію. Приклад Карла Шмідта невипадковий, оскільки парадоксально чимало мислителів на межі ХХ і ХХІ століть – зовсім необов’язково з такими ж, як у нього, політичними симпатіями – знаходитиме натхнення в етичній інтерпретації його думок.
Ще однією постаттю після Вальтера Беньяміна (адже Шмідт тут з’явився принагідно) Анджей Лєдер називає Ганну Арендт.
- Звісно, такий етичний імпульс можна зауважити в багатьох її творах, але найбільше – і це найважливіше – він помітний у цілковито нефілософському трактаті (принаймні він не планувався як філософський), а саме – у репортажі з процесу Адольфа Айхмана в Єрусалимі, а також у дискусії про статус права, що було заміщено в кінцевій частині цього репортажу. Там Арендт розважає про неможливість, по суті, обґрунтування смертельного вироку, який в цьому процесі було оголошено. І це розважання є, на мою думку, одним з найбільш проникливих і критичних текстів про етичну ситуацію нашого спільного суб’єкта з, більш чи менш, середини ХХ століття.
Однак, говорячи про етичний поворот у філософії ХХ століття, неможна не згадати про чільного етика на Старому Континенті, що навіть писав у своїх працях про вищість добра над буттям та істиною про нього. Йдеться про Еманюеля Левінаса, якого Анджей Лєдер назвав тут третьою постаттю, що втілила згаданий ним етичний імпульс:
- Це відомий французький мислитель вже другої половини ХХ століття, який походив з єврейської родини з Литви та у своїй рефлексії повертався до джерел єврейської думки. Те, що з точки зору європейської філософії, радше грецької, за духом, було би важливе, це те, що, власне, мовою класичної філософії він надав зміст тезі, що етика випереджає онтологію. Ця теза з’являється вже в його першій великій самостійній праці «Тотальність і нескінчене». Там її ще виражено, я би сказав, делікатно і ненахально. Але після того, як його філософський колега, який тоді ще мислив ближче до Гайдеґера, Жак Дерріда розкритикував цю тезу, кажучи, що для того, аби бути справедливим, спочатку треба бути (у спрощенні, звісно), тоді Левінас написав набагато гострішу, але завдяки цьому, може, таку, що більше сягає вглиб певних справ, працю «Інакше, ніж бути», де в самій назві він ставить тезу про те, що справедливість є поза існуванням.
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)
Антон Марчинський