Що є більш бажаним – відразу задам тут вельми суб’єктивний контекст – існування чи неіснування? Як здається, для поточної думки пересічного європейця відповідь була б очевидна і, на відміну від, скажімо, буддиста-практика, однозначно позитивна. Існування ліпше. Неіснування ж не тільки небажане, але й приголомшливе. Воно, знову ж, у відповідності до такої, власне, поточної думки, суперечить самій природі того, що нас оточує. Та всі аргументи про наявність пустки у всесвіті радше залишатимуться тут незбагненними. Адже спробуймо-но навіть не теоретично прийняти сам факт пустки, неіснування, а просто його уявити. Не так вже й просто перенести свою свідомість туди, де, за визначенням, для неї, як і для будь чого іншого, не повинно бути місця (точніше, воно має бути абсолютно вільним, нічим не зайнятим). Такі спроби задіяти щодо неіснування власну уяву, приміряти його на себе, не можуть не бентежити та на більш чи менш свідомому рівні не викликати того, що в мистецтві – та чи лише в ньому? – зветься horror vacui, себто страхом порожнечі (Що він, до речі, виражає? Чи не нашу безсилість хоч якось до неї наблизитися?).
Протиставлення існування до неіснування є, мабуть, найбільш радикальною і загальною опозицією, на яку ми лише спроможні. Та як до неї підступитися? За посередництвом метафор? Через порівняння, котрі б її нагадували, та, однак, не вислизали без опису між пальців? Швидше за все, так, адже, хоч і не спроможні осягнути всієї глибини такого співставлення, ми, однак, в змозі про нього питати. Безперечно, одним з найпростіших його відповідників є протиставлення життя і смерті. Але поруч з ним – хоч також, як і воно, не в повній мірі, бо чим є порівняння, як не компромісом? – кожна повна бінарна опозиція. Адже, схоже, кожна є лише частковим випадком отого найзагальнішого протиставлення, бо кожну можна представити як пару існування та неіснування, присутності і неприсутності, явності і неявності якогось конкретного сущого або його властивостей.
Отже, навіть не усвідомлюючи цього, живучі у світі протиставлень, ведені мовою опозицій, ми, раз за разом, змушені звертатися до цієї найзагальнішої структури, котра має не лише логічний, але й онтологічний, тобто пов’язаний із буттям? вимір. Звертатися і переживати. Отже, з одного боку, переживання абсолютної пустки є досвідом радше для нас недосяжним, принаймні, доки самі не відкриємо себе як пустку. З іншого ж, парадоксально, у своїх менш радикальних іпостасях воно виявляється невід’ємним елементом нашої повсякденності.
Так, безперечно, навіть не завжди визнаючи це, ми існуємо з огляду на нездоланну, найпевнішу перспективу – перспективу смерті (цей приклад я вже щойно наводив). Однак, попри її певність, суть цієї опозиції залишається незбагненною, аж доки ми з нею не зіткнемося віч-на-віч. Існує, однак, ще одна ситуація, в котрій із протиставленням існування та неіснування (щоправда, про таке неіснування може йтися у вельми обмеженному сенсі) ми стикаємося на власному досвіді тут і тепер, а заразом вона не має настільки фаталістичного, сумного характеру. Більше того, зазвичай є навіть бажаною, хоча через очевидний зв’язок з відомою латиномовною сентенцією requiescat in pace, спочивай з миром, може навіть випливати зі щойно наведеної ситуації остаточності: врешті відкинь тягар життя і відпочинь.
Що ми тут бачимо? Отже, по-перше, несподівано і очевидно тут відбувається інверсія, заміна знаків плюс і мінус місцями: неіснування раптом представляється у більш позитивному світлі, ніж існування, це воно є даром, а життя – джерелом страждання і втоми. Та чи з неіснуванням як таким у цьому протиставленні ми маємо справу? Із неповним його відповідником, себто із браком страждань, полегшенням, але не з відсутністю особи, яка їх зазнає. Вона існує в обох випадках, проте її теперішнє становище або не відповідає ідеалові, прийнятому свідомо, або виявляється незносним просто на фізичному рівні. Неіснування, отже, виявляється інакшим існуванням; з’являються різні рівні буття. А кожен з них має свій час
По-друге, в такій опозиції тягар буття виявляється пов’язаним із втомою, що є натуральним з огляду на протиставлення її відпочинку. Натомість, сама втома є наслідком напруження, праці, несення якоїсь ноші, прийняття на себе існування. Зверніть увагу, що в багатьох європейських мовах, котрі, зокрема, так чи інакше, виводяться з латини, саме народження називається працею, labor. Це зусилля матері («ти в муках родитимеш діти», читаємо в Книзі Буття), але й перша праця, що її змушена виконувати дитина, розпочинаючи своє існування.
Проте, як я вже тут зазначив, існування існуванню не рівне. Настільки, що одне може виявитися не лише блідим відображенням, але й – як на різноманітні дзеркальні образи пристало – повним запереченням другого, неіснуванням. Тож, існуючи, докладаючи зусиль до підтримування цього карколомного процесу, ми не в змозі від нього втекти, скинути його з себе, поділитися ним з будь-ким іншим. Притому, зазнаючи свого буття тут і тепер, ми невпинно спостерігаємо цілковито інакший його образ – буття поза часом, до котрого ми прив’язані, а отже не зараз; поза обставинами і без зусиль, а отже у цілковитій недосяжності, незбагненності. Ми бачимо це як мрію, що її ми можемо носити з собою, та чи хоч коли-небудь досвідчимо на яві, уповні станемо її частиною. Такою неприступною перспективою є відпочинок від повсякденного буття тут і тепер, та не від особи, що цього відпочинку прагне. Відпочинок у таких категоріях – це повноцінне буття, праця існування – надія на нього.
«Основна дія відпочинку, його основа, підґрунтя виявляються, отже, самим зв’язком з буттям, виникненням того, хто існує, в існуванні, іпостасі», - пише Емманюель Левінас у своєму післявоєнному творі «Від існування, до того, хто існує».
Перед цим він також пояснює природу втоми, праці і притаманного їм часу: «діяти, це значить взяти на себе теперішнє. Це не значить повторювати, що теперішнє актуальне; але що теперішнє – це прояв анонімного шуму існування суб’єкта, який бореться з цим існуванням, який із ним зв’язаний та бере його на себе. Дія – це взяття на себе. Таким чином, дія, за своєю суттю, є підпорядкуванням і залежністю; але, з іншого боку, вона є першим проявом та встановленням самого сущого, когось, хто є. Адже втома, затримуючи у теперішньому, забезпечує дистанцію, формує зв’язок: теперішнє твориться взяттям на себе відповідальності за теперішнє. Зусилля прирікає нас саме тому, що бере на себе мить як неминуче теперішнє. Воно – це неможливість позбутися виду на вічність, що, власне, відкривається. Воно – це приреченість, оскільки цілковито бере на себе мить і в цю мить стикається з суворістю вічності».
Тут і тепер не рівне вічності. Час праці і час відпочинку виявляються непереборно різними. Навіть, якщо цей відпочинок не остаточний, у нашому очікуванні він набуває всіх рис свого вічного правзірця. Це недосяжне і невизначене майбутнє супроти нездоланної миті теперішності, за яку ми беремо на себе відповідальність, на яку ми приречені, яка – так чи інакше – витягає з нас сили, але яка скінчиться, бо ніколи не вибігає у майбутнє.
Більше того, не забуваймо, що ці стани не паралельні (якщо вдатися до тавтології, то ці два різні часи не одночасні). Нічого, отже, дивного, що відпочинок як горизонт звільнення є чимось бажаним. Але також, будучи запереченням попереднього стану – незносного зусилля і втоми – він є їхнім сповненням. Їхня неодночасність (а як бо вони могли б бути одночасними, якщо йдеться про різні форми буття?) зумовлює тут певну ієрархію або послідовність. Одне, як ми знаємо, слідує за другим, приходить йому на заміну. Що, природно, значить, що не може йому передувати або йти саме, поза цією парою. І, отже, маємо типовий діалектичний приклад, коли приреченість на працю і втому є неминучою умовою відпочинку: для нього, аби мав, що заперечувати, необхідне зусилля. Man muss arbeiten.
Про це, зрештою, свідчить і наш повсякденний досвід: час праці не просто протікає цілковито інакше, ніж час відпочинку: відносно один одного вони здаються не лише поза часом, але й неначе з іншого світу, одне для іншого неначе й не існує насправді.
Антон Марчинський