До Вашої уваги третя і остання частина розмови з істориком філософії професором Яцеком Міґасінським з Інституту філософії Варшавського університету про творчій шлях Барбари Скарґи, «першої дами польської філософії» на тлі історії самої європейської філософії ХІХ і ХХ століть.
Минулого тижня ми завершили тим, що лише після читання Гуссерля і Гайдеґґера, а також дискусій про них, після того, як було опрацьовано класичну феноменологічну проблематику, для Барбари Скарґи і варшавських філософів, котрі довкола неї ґуртувалися, надійшла черга сучасної французької філософії на чолі з Емманюелем Левінасом.
- Зараз можна повернутися до суто позафілософських обставин. Перший виїзд Скарґи на стипендію до Франції відбувся в 1961 році. Тоді вона провела у Франції декілька місяців. Це ще той етап, коли вона займалася позитивізмом. У 1961 році, власне, вона захистила докторську дисертацію на тему польського позитивізму, а перебуваючи вже у Франції вона збирала матеріали про позитивізм французький. Але відтоді бувала там досить регулярно, з перервою у 1974-77 роках, коли їй не давали паспорта. Й ці візити до Франції принесли знайомства з різними дуже важливими постатями французького життя, як, наприклад, із Анрі Ґуйє – видатним французьким істориком філософії, з яким вона потоваришувала і який напевно вів її меандрами тогочасного філософського життя у Франції. І, наприклад, коли я вперше вирушив туди на стипендію в 1987 році, то вона мене також зарекомендувала Анрі Ґуйє, завдяки чому я був у нього вдома, представив плани своєї габілітації і радився, як її збудувати. Отже, завдяки Скарзі й її учні могли входити до якогось французького середовища. Але також вона встановила співпрацю з середовищем паризького часопису «Kultura», тобто з Єжи Ґєдройцєм та іншими його представниками. Отже, коротко кажучи, від свого першого візиту до Франції в 1961 році її зацікавлення ставали дедалі ширшими. Вона покинула позитивізм, і, власне, на шляху переходу від епістемології до метафізики зайнялася сучасною французькою проблематикою.
- А результатом цього став інтерес Барбари Скарґи до філософії Емманюеля Левінаса, та, зрештою, її особисте знайомство з ним…
- Отже, особисто вона зустріла Левінаса на Філософському конгресі в Монреалі в 1989 році. Результатом цього стала одна з її статей у журналі «Studia Filozoficzne», а також текст, який, так би мовити, пожертвував їй для перекладу Левінас. Але потім, у 1990-ті роки, працьовито на її семінарі ми читали й коментували «Тотальність і нескінченне», твір Левінаса, який згодом вийшов у 1998 році у польському перекладі Малґожати Ковальської, і я також брав у цьому участь, а Скарґа написала до цього Передмову. Коротко кажучи, її зацікавленість довкололевінасівською філософією надихнула діяльність, скажімо, Малґожати Ковальської і, скромно кажучи, моєї, бо я також потім ґрунтовно зайнявся Левінасом і, за цієї нагоди, (Морісом – ред.) Мерло-Понті.
- Також, представником французької феноменологічної традиції…
- З цього ґрунту, гадаю, можна вивести й зацікавлення Барбари Скарґи наступним поколінням французької філософії, тобто насамперед постмодернізмом. Тобто, власне кажучи, це тексти (Жака – ред.) Дерріда. Його ми також читали на семінарі Скарґи в 90-х роках. Не в тому сенсі, що ретельно вивчали якісь його головні твори, але обговорювали різноманітні окремі тексти – вони дедалі частіше ставали доступними по-польськи. У кожному разі, в 90-х роках семінар Барбари Скарґи займався або власними проектами його учасників, тобто коли кожен розповідав про свої габілітації або плани на публікації, або ми читали сучасних французів, тобто Дерріда насамперед, але також Ліотара і Делеза. Отже, всю цю еволюцію Скарґи можна знайти в її творчості, присвяченій метафізичній проблематиці.
- Такі книжки почали з’являтися в її доробку вже наприкінці життя.
- Книжок, присвячених метафізиці, в неї п’ять. Наведу лише назви: «Тотожність і різниця» («Tożsamość i różnica») - 1997 рік, «Слід і присутність» («Ślad i obecność») – 2002 рік, «Метафізичний квінтет» («Kwintet metafizyczny») – 2005 рік, а за кілька місяців до смерті у 2009 році вона ще встигла опублікували «Метафізичний терцет» («Tercet metafizyczny»). І якщо уважно придивитися до змісту цих книжок (назвімо їх умовно метафізичними), то можна перерахувати головних філософів, якими вона займається в тексті. А крім цього, є ще одна цікава річ, яка проявилася у пізній творчості Скарґи: від постмодерністів і Гайдеґґера вона повертається до античності – Платона, Дамаскія та Аристотеля. Також, на приклад, на сторінках цих книжок вона коментує Софокла. Отже, всі вони з’являються як партнери в дискусії про метафізичні проблеми, що ведеться з її сучасниками – з Дерріда, Делезом або Рікером (який також дуже часто з’являється в її останніх книжках).
- Отже, якби спробувати навести в міру повний список найважливіших для Барбари Скарґи авторів в її останній, метафізичний період, то хто б це був?
- Маємо, отже, якщо йдеться про тих філософів, яких вона насамперед бере до уваги, з якими сперечається або ними надихається: це Платон, або Дамаскій, що писав про Платона, Гайдеґґер, Левінас, Рікер, Дерріда, Геґель, Фуко, Гуссерль, Аристотель, Авґустин, Кант, Мерло-Понті. Звісно, в неї з’являється Берґсон, а також Ясперс. Це автори, довкола яких сконцентрована думка Скарґи в п’яти її останніх, «метафізичних» книжках. Натомість, якщо йдеться про категорії, що її тоді найбільше цікавили – адже вона працювала не стільки з авторами, скільки з категоріями, застосовуючи тексти класичних або сучасних філософів для уточнення цих категорій – це внутрішній досвід, конституція суб’єктивності, значення випадку у світі і людських діях, а отже проблема свободи людини, інтерсуб’єктивність, присутність як певний метафізичний фундамент, який постмодерністи демаскують і розвивають як зловісну метафізику присутності (з цим, власне, Скарґа дискутує). А в зв’язку з оцим наголосом постмодерністів на неприсутності в неї з’являється категорія сліду. Проте найважливішою категорією, що її цікавить і що, мабуть, характеризує так звану нову метафізику або загалом метафізичну проблематику в другій половині ХХ століття, вже після структуралізму, структуральної лінгвістики тощо, котрі принаймні на якийсь час поставили під питання так звану філософію свідомості, є категорії різниці й тотожності/нетотожності. Мислення Скарґи невпинно обертається саме довкола цих категорій, звертаючись до названих мною французьких, німецьких і класичних авторів.
- У книзі-інтерв’ю, яке Скарґа дала редакторам Яновській і Мухарському, я знайшов її визнання, котре, щоправда, заперечує головну лінію нашої сьогоднішньої розмови, а саме, що найбільшу повагу і навіть пієтет вона особисто має до німецької філософії.
- Так, вона там зазначає також, що дуже шкодує, що після ГУЛАГу їй не вдалося відновити свого знання німецької: Гайдеґґера, правда, може читати, але детективних романів вже ні… Натомість, підбиваючи підсумки нашої розмови, я маю питання про випадковість і свідомий вибір на її філософському шляху, про те, наскільки цей шлях був випадковим? Адже, мовний аспект тут дуже важливий. Барбара Скарґа неодноразово підкреслювала, що французьку їй вдалося відновити або навіть зберегти у радянських таборах. Крім цього, так чи інакше, просто з огляду на обставини, коли вона мусила саме російською розмовляти, вона звертається до російської філософії. Чи можна, отже, сказати, що свою філософську подорож вона почала від французів (не кажучи про польську філософію), й лише потім перейшла до німців і греків, саме тому, що цієї мови вона не забула?
- Гадаю, що так. У цьому сенсі, почасти, принаймні, саме випадок причинився до того, що так склався дослідницький шлях Скарґи. Бо як читаємо в книжці, в котрій вона розповідає про своє перебування в радянських таборах, «Після звільнення… (1944-1955)» («Po wyzwoleniu… (1944-1955)»), їй вдалося зберегти французьку завдяки спілкуванню з французькими полоненими. Цікаво, що в одному з таборів вона потоваришувала з німцем, також арештованим росіянами: початково він був німецьким офіцером, але дезертирував приголомшений злочинами німців на Сході, поранений потрапив до литовського лазарету, де його разом з литовськими лікарями арештували росіяни, котрі захопили ці терени. Таким чином він на 10 років потрапив до ГУЛАГу, де Скарґа його й зустріла. Але цікаво, що з ним вона спілкувалась російською. І навіть коли вже обоє повернулися до своїх батьківщин, то він її двічі провідував у Варшаві. І, як вона розповідала в цьому інтерв’ю, вони розмовляли днями й ночами, але й надалі це було по-російськи. Отже, повертаючись до питання: гадаю, що так – великою мірою це був випадок, що їй вдалося зберегти французьку завдяки спілкуванню з французькими полоненими. Це по-перше – після повернення до Польщі їй було легше розпочати наукову кар’єру, знаючи французьку мову. Але відтак, з огляду на логіку філософських проблем, про які ми розмовляли, від мапи французької філософії ХІХ століття, Берґсона і франкофонної епістемології вона перейшла до феноменології. А якщо вже йдеться про це, то це, звісно, Гуссерль і Гайдеґґер – вона не могла починати з чогось іншого. І лише потім – Левінас. Отже, в цьому сенсі, це був випадок. Але, з іншого боку, коли вже вона увійшла в цю випадкову колію, то вже керувалася певною логікою філософських проблем.
Антон Марчинський