Чи національна єдність становить необхідну передумову створення нової держави або її відновлення? Чи, однак, рішення про долю спільноти приймають нечисленні й часто розрізнені еліти, що відтак диктують свою думку решті суспільства?
Це питання, дискусії щодо яких тривають вже не одну тисячу років, але вони залишаються актуальними та, звісно, нерозв’язаними. Цілком природно, що сторіччя відновлення польської незалежності послужило чудовою нагодою, аби повернутися до згаданих питань і в сьогоднішній Польщі. Саме вони стали темою для обговорення у колі польських істориків, які нещодавно взяли участь у варшавській презентації «Книги сторіччя незалежності», виданої Осередком «KARTA».
До Вашої уваги фрагменти цієї дискусії, яка розпочалася, власне, з висловленого проф. Анджеєм Пачковським з Інституту національної пам’яті сумніву в раціональності ідеї одностайної спільноти як такої:
- Ірраціональним, по суті, є заклик, який представив тут пан [Збіґнєв – ред.] Ґлюза, про створення багатокультурної, багатоетнічної федерації, яку, на жаль, у 1918-1920 роках не було втілено в життя, отже цю модель відкинули. Так само, як і сьогодні, – це просто мрія. Помріяти добре, але якщо ви хочете щось зробити, то треба, однак, дивитися на речі більш раціонально. Ані тоді, ані сьогодні не було шансу, аби в цій частині світу – а в багатьох інших так само – створити спільноту подібних за мисленням і культурою, таких, що шанують одна одну та інших довкола суспільств. Можна сказати, що була така політична сила, яка цю модель відкинула. Але те, що вона могла остаточно її відкинути, випливало з тогочасних реалій, а не з її правоти або авторитету. А спроба здійснення цієї мрії завершилася провалом. На щастя, не остаточним. Однак, це був провал після захоплення Києва у 1920 році.
Тему внутрішніх поділів і національної єдності у Польщі підняв також професор Єжи Здрада, пов’язаний із Національною бібліотекою ім. Оссолінських:
- Проблема кордонів 1772 року, про яку я вже неодноразово згадував, – це не проблема якоїсь національної мегаломанії. Коли Польща зазнала поразки, образ, який залишився серед еліти, яка думала про продовження боротьби за незалежність (а це були дуже вузькі кола, може зі 150 осіб на всіх цих великих теренах колишньої Речі Посполитої), був таким, що еліта розуміла, що спроба порятунку держави завдяки Конституції 3 травня була спізнілою, але присутні в ній ідейні цінності не втрачено. Це, наприклад, формування громадянських цінностей шляхетського народу, який перед цим особливою громадянською позицією не відрізнявся. З кінця XVII століття, Барської конфедерації, і до конфедерації Тарґовицької це середовище не мало громадянської свідомості, а його лідери після поділу Польщі заявляли, що вже почуваються росіянами, як, наприклад, Станіслав Щенсний Потоцький або Францішек Ксаверій Браніцький. Сформувалася, натомість, група, яка, можливо, й не була такою численною, але на неї орієнтувалося не таке вже маленьке ґроно людей, котрі пройшли Комісію національної освіти. І ми про це часто забуваємо.
Якою, отже, була ця формація, що дала початок новому мисленню польської національної спільноти, що для неї близьким став заклик Яна Генрика Домбровського вдатися до військового спротиву і шукати союзників, з якими можна було б повернутися на береги Вісли?
- Через легіони пройшло приблизно 20 тисяч осіб. У цей же час у складі армій окупантів проти Франції, як і проти самих легіонів, проти Польщі, яка намагалася відроджуватися з Варшавського князівства, воювали сотні тисяч польських рекрутів. Усі ми говоримо про великі жертви, понесені тими ж легіонами під час війни 1812 року і національних повстань. Але значно більші втрати національної матерії, тобто поляків або громадян цих теренів колишньої Речі Посполитої, виникли внаслідок війн, які вели Пруссія, Австрія та Росія. Недалеко звідси (у Варшаві – ред.) є крамничка Вокульського, який заробив цілий маєток у війні, що принесла свободу і державність Болгарії під час Російсько-турецької війни 1878 року. Тоді, за приблизними російськими підрахунками, загинуло 100 тисяч солдатів, яких взяли у рекрути насамперед у російській частині розділеної Речі Посполитої. Найліпші російські солдати походили з Польського королівства. Такою була традиція, з різних причин. Як це співвідноситься із втратами, про які постійно говориться як про найбільш трагічні, тобто із втратами у Січневому повстанні? Тоді у боротьбі за незалежність загинуло приблизно 20 тисяч.
Ми зазнавали втрат не лише тому, що боролися за незалежність і ця боротьба завершувалася поразкою. Але тому, що боротьба за повернення Польської держави не була успішною. Ця відсутність Польської держави змушувала тих інтелігентів (бо наше останнє повстання, Січневе, здійснювалося передусім середовищем інтелігенції або дрібного міщанства), змушувало те покоління до активної боротьби. Через повстання пройшло 250-300 тисяч людей, які брали участь в організації підпільної Польської держави. Якщо уважно подивитися на перебіг Січневого повстання, особливо на січень 1864 року, коли було організовано цю підпільну державу, то ми побачимо заперечення тези, яка повторюється до сьогоднішнього дня, що начебто поляки антидержавні. Так, ми були антидержавні – проти Росії, Пруссії, Австрії – протягом більшої частини періоду поділу Польщі. Однак, коли з’являлася можливість формування власних структур, які керувалися власними принципами, тоді державницька свідомість еліт, що впливала на загальні настрої, домінувала.
Професор Анджей Фрішке з Інституту національної пам’яті погоджується щодо домінуючої ролі польських еліт у формуванні національної єдності, у тому числі й у становленні Польської держави 100 років тому:
- Було важливо, що еліти, лідери (політичних – ред.) рухів можуть, так би мовити, нав’язати робітничим або селянським масам. Особливо у стратегічних містах, наприклад у Варшаві у листопаді 1918 року. А вони змогли нав’язати (свої погляди – ред.). Спочатку завдяки Люблінському уряду, потім беручи під своє керівництво великі протести робітників Варшави і, наприклад, організовуючи їхню ходу на Замкову площу. Це була така велика маніфестація, що закінчилася встановленням червоного прапора над Королівським замком, але організована соціалістами. Отже, вона відбулася не проти, а за незалежність, хоч і під червоним прапором. Тоді склалися надзвичайно драматичні обставини, за яких, творячи державу, лідери цих рухів відіграли нечувано важливу роль. Настільки, що я би сказав, що на сторіччя кожному з них треба поставити пам’ятник.
Але чи єдність справді тоді існувала? Аби знайти відповідь на це питання, проф. Фрішке пропонує зазирнути до тогочасних газет:
- Багато років тому я провів такий експеримент, забаву – взяв варшавські газети, і ліві, і праві, що вийшли в листопаді 1918 року. І мушу вам сказати, що в мене волосся диба стало, коли я це читав. Ми тут організуємо державу, а перша і друга шпальти просто заповнені інформацією про різноманітні марші, віча, демонстрації. Але про що ці віча, марші і демонстрації? Про те, що у Варшаві червоні здобули владу, що більшовик Пілсудський став на чолі держави, що прем’єром повинен бути тільки й виключно Корфанти, через що організовується велика національна маніфестація. А соціалісти відповідають на це тією ходою, про яку я щойно сказав. А до цього треба додати польсько-єврейський конфлікт: варшавські торговці закликають прогнати євреїв. Послухайте, це була, однак, досить анархічна картина, особливо в перші дні незалежності. І те, що все це не завалилося, було, я би сказав, дивом Божим.
Антон Марчинський