У пресі багато говорять про вплив Майдану на політику Росії, Китаю, ЄС та США. А як Майдан та останні події в Україні вплинули на сусідню Білорусь – про це з політологом Павлом Усовим розмовляла Олена Бабакова.
Події «помаранчевої революції» мали великий вплив на політичне життя Білорусі – перемога Віктора Ющенка тоді сильно мобілізувала білоруських опозиціонерів. Чи Майдан 2013–2014 вплинув на Білорусь подібним чином?
– Для початку, повернемося до подій 2004-го року. Перемога «помаранчевої революції» мала глибокий вплив і на опозицію, і на суспільство у Білорусі. Однак некомпетентна поведінка тодішньої української влади опосередковано підірвала і віру в білоруську опозицію. Зокрема тому білоруси не вірять, що сьогоднішня опозиція може не тільки повалити режим Лукашенки, а й привести країни до кращих економічних показників. Що стосується Майдану, то він на білоруську опозицію майже не вплинув. В першу чергу через те, що опозиція є деконсолідованою, вона не в стані організувати навіть Майдан зразка грудня-січня. Розстріл мирної демонстрації у лютому в Києві для білорусів повністю змінив уявлення про революцію та її можливі ефекти. Тому зараз білоруська опозиція відмовилася від революційної риторики, бо таку ціну, як заплатили українці, ніхто платити не готовий.
Ви окреслили вплив Майдану на політичну сцену. А якщо звернутися до питання суспільних настроїв – доволі важко залишитись байдужими, коли такі події, як на Майдані, відбуваються не десь за тисячу кілометрів, а у сусідній країні. Що говорять соцопитування про ставлення білорусів до української революції?
– Якихось глибоких досліджень, як білоруси ставляться до Майдану, проведено не було. Але, на мою думку, більшість білорусів не хоче Майдану зразка Київ у лютому 2014-го. Білоруси бояться крові, для них головне, щоб не було війни. Події на Майдані зміцнили довіру білорусів до Лукашенки з тієї простої причини, що він може зберегти соціально-економічну стабільність у країні. Нехай сьогодні у Білорусі економіка не демонструє високих показників, однак сам факт стабільності та відсутність настільки розвиненої, як в Україні, корупції створюють позитивний імідж Лукашенки. Сьогодні рейтинг президента складає аж 40–42%.
Тобто, білоруси за останні роки звиклися зі своїм диктатором і протестувати найближчим часом не будуть?
– Точніше, цього року виповнюється 20 років існування політичного режиму на чолі з Аляксандром Лукашенкою. Люди бояться змін, вони не впевнені, що ці зміни будуть на краще. По-друге, люди не бачать альтернативи для Лукашенка. Немає у середовищі опозиції альтернативного лідера. По-третє, і це, мабуть, найголовніше, для білорусів свобода та демократія не є важливими цінностями. Вони не хочуть за це боротися й виходити на вулицю.
Як показав приклад України, навіть у ситуації, коли суспільство перебуває у стані апатії, вибух однак може відбутися. Українці минулого року проковтнули репресії проти опозиційних політиків, атаки на незалежні медіа, майже проковтнули непідписання Угоди про асоціацію, але вийшли на великий протест після побиття студентів. У Білорусі можливий такий сценарій?
– По-перше, різниця між Україною та Білоруссю існує не тільки у менталітеті, але й у політичних системах. У Білорусі опозиція є більш контрольованою, система більш жорстко реагує на початки протестів. У Білорусі немає незалежних ЗМІ, які могли би вплинути на формування громадської думки. Немає парламентської опозиції, яка може ретранслювати свої ідеї до суспільства. Опозиціонери не вміють мобілізувати свій електорат. У 2011-му після різкого зростання цін відбувалися протести, але не було нікого, хто міг би цей протест скерувати, озвучити його стратегічні цілі. Мінськ придушив ці протести вже на низовому рівні. В Україні навіть за часів Януковича так не було, йому не вдалося створити класичний режим, все ж залишався простір для дій опозиційних структур. У Білорусі вже били студентів та кандидатів у президенти в 2010-му, це не викликало опір у суспільстві. Не бачу реальних приводів вважати, що сьогодні цю пасивність громадян вдалося б переламати.
Я бачила багато білорусів на Майдані. Десятки людей брали участь у найбільш трагічних подіях 18–20 лютого. Не можу собі уявити, що цей досвід ніяк на них не вплинув. Що тепер роблять ці люди, коли повернулися додому?
– Досвід вуличної боротьби у білорусів за 20 років накопичився. Але питання не в досвіді, питання в існуванні таких структур, які могли б розробити стратегію, що робити, коли люди виходять на вулицю. У Білорусі немає організацій, які здатні провадити жорстке протистояння з владою. Коли у 2010-му 30 тисяч людей у Мінську протестували проти фальсифікації виборів, опозиція, яка вивела їх на вулиці, просто не знала, що з ними робити. Білоруська опозиція наївно очікує, що колись на вулицю вийдуть 50 чи 100 тисяч, і тоді Лукашенка злякається та втече. Але так не буде. Влада жорстко реагує на спроби тиску, а розгублена опозиція не в стані керувати такими масами. Для більшості опозиційних лідерів такі протести це лише нагода створити собі відповідний імідж, який пізніше можна використати під час розмов з західними політиками. Допоки не виникнуть організаційні структури, які зможуть взяти на себе відповідальність за протест, під час якого доведеться проливати кров – бо Лукашенка – не Янукович, кров буде вже на початку і її буде більше, – до того часу Майдану в Білорусі не буде.
Аляксандр Лукашенка з одного боку продовжує інтегруватися з Росією в рамках Митного союзу, з іншого – виступає за цілісність України. Яку гру він веде між Москвою та Києвом?
– Лукашенка не веде гри між Москвою та Києвом, радше можна говорити про спроби пограти між Москвою та Заходом. Лукашенка хотів використати розстріли на Майдані для поліпшення стосунків з ЄС, так само він діяв після російсько-грузинського конфлікту у 2008-му. Тоді Мінськ не визнав Абхазію та Південну Осетію, і це позитивно вплинуло на діалог з Брюсселем. Війна між Росією та Україною мала дати Лукашенці можливість продемонструвати свою незалежність. Виступаючи проти федералізації України, Лукашенка хоче покращити стосунки з Заходом. Але ситуація після 2008-го року змінилася. Вплив Росії на Білорусь сьогодні є набагато більшим. Приємні Києву декларації Лукашенки залишаться лише деклараціями. Як тільки справа переходить у площину практичних дій, політика офіційної Білорусі є і буде проросійською.
Олена Бабакова