Польська дипломатія на Сході останнім часом не може похвалитися особливими успіхами, а непродумана поведінка політиків призвела до того, що поляки втомилися від України, – так вважає колишній депутат Європарламенту, співголова комітету міжпарламентської співпраці ЄС–Україна Павел Коваль. Про це він говорив на конференції Польська східна політика, що триває у Вроцлаві.
В Україні Польщу вважають найбільшим другом, а поляків — найбільш приязним до українців народом. Загальним є переконання, що Польща найбільше робить для українців серед усіх європейських країн. Натомість серед польських експертів домінує скептичний підхід до східної політики, що вона не є аж такою ефективною. Звідки така оцінка?
– Оцінка польської політики щодо України залежить від того, яку перспективу обрати. Я спостерігаю за тим, що діється у суспільстві. Якщо в Україні симпатія до Польщі та поляків зростає, то в Польщі, як видно з соцопитувань, домінує байдужість до Сходу, поляки тікають від українських проблем. Віддзеркаленням цього є парламентська кампанія. Провідні польські політики протягом останніх місяців навіть не вимовили слова “Україна”. Вони відчувають суспільні настрої, а чимало поляків не бачать сенсу у допомозі сусідам. Адже раніше польські політики своїми розмовами про допомогу Україні, які є називаю “допомагацтвом”, розбудили в української сторони очікування, проте нічого не зробили, а у поляків створили враження, що ми витрачаємо невідомо які гроші на Сході. Замість розмов про допомогу, час будувати з Україною спільні проекти, які можуть послужити нашому спільному майбутньому.
Так само, як під час цієї кампанії немає слова “Україна”, так немає і слова “Росія”. Півтора року тому, коли Росія окупувала Крим і розпочала бойові дії на Донбасі, відбувалися вибори до Європарламенту. Правляча партія Громадянська платформа надала перевагу темі безпеки і захисту від зовнішньої загрози і виграла. Тепер цієї тематики майже немає, хоча російська загроза не зникла.
– Так, говорячи про безпеку, політики апелюють до суспільних страхів, адже люди бояться війни. Це нормально, що пересічному полякові здається, що краще не вести жодної політики на Сході, бо це потенційно загрожує початком збройного конфлікту. Але політики мусять пам’ятати: це, власне, пасивність та небажання робити важкі кроки часто призводили до війни та нещасть. Політики, звісно, мусять слухати народ, але їх обов’язок – це також показати людям, у якому світі вони живуть.
Втома від України в Польщі, про яку було згадано, це результат великої кількості інформації з України чи симптом більш глибоких проблем?
– Думаю, причиною, напевно, є надмір інформації з України. Поляки бачать, що там щось відбувається, але не бачать результатів змін. До того ж, роль зіграло створене політиками переконання, що польські публічні інституції у неймовірних обсягах надають допомогу українцям. Часто ті акції, які для українців робили польські неурядові організації, ототожнювалися з діями уряду. Я би сказав так: поляки як громадянське суспільство чудово показали себе під час Майдану та після, це призвело до зростання симпатій до Польщі в Україні. Але далі наш уряд не зробив нічого, аби цей капітал довіри та симпатії використати.
Як останній великий успіх поляків на Сході описують візит екс-міністра закордонних справ Радослава Сікорського до Києва наприкінці лютого минулого року, коли він разом з німецьким та французьким колегами намагався схилити до порозуміння Януковича й представників Майдану. Після цього Польща вже не була впливовим учасником переговорів з метою залагодження української кризи. Останніми місяцями у Варшаві можна почути, що відсунення Польщі – це свідома політика Німеччини. Чи поділяєте цю думку?
– Я думаю, що недоречні слова Сікорського на Майдані про “вас усіх застрелять” були використані як привід, аби відсунути польських дипломатів від переговорів. Весна 2014-го є переломним моментом у польській східній політиці: до – Варшава була дуже активною, після — майже зникла. Свою роль зіграло те, що Сікорський не отримав підтримки тодішнього прем’єра Дональда Туска для більш рішучих дій.
Протягом останніх місяців, Варшава не раз наголошувала, що хотіла б долучитися до Нормандського формату. Чи участь польських дипломатів могла б істотно вплинути на хід переговорів?
– Важко сказати, як би виглядав Нормандський формат, якщо б участь у ньому брав Євросоюз як організація. Відсутність Польщі це не найбільша вада цих переговорів. Проблемою Нормандського формату є те, що там немає європейських інституцій, за допомогою яких усі країни ЄС могли б бути в курсі обрад. Не запросивши ЄС до столу переговорів, Німеччина, Франція, Росія та Україна позбавили інших членів ЄС можливості принести щось позитивного у ці переговори. Тут хочу нагадати, що Польща є єдиною країною ЄС, яка межує і з Україною, і з Росією.
Маю таке враження, у Брюсселі рік тому більше цінували думку польських політиків та експертів щодо ситуації на Сході. Чому так сталося?
– Зіграли кілька факторів: вихід польської сторони з кола активних гравців на міжнародній арені, дивна реакція польських політиків на пропозицію надання зброї Україні. Поки ми розводили популістські дискусії, всі цю зброю вже почали Києву продавати. Варшава сама створила у європейців враження, що не хоче грати першу скрипку в дипломатії на Сході.
Результати останньої зустрічі Нормандської четвірки у Парижі український Фейсбук традиційно оцінив хештегами «зрада» і «перемога». Чи можна сказати, що переговори приносять дивіденди Україні?
– Думаю, якщо дивитися реалістично, в України все йде дуже добре. Росія облишила проект Новоросії, у цьому сенсі Україна виграла. Натомість позиція Парижа та Берліна показує, що Захід хоче заморозити конфлікт на Донбасі. А замороження конфлікту завжди є дуже делікатною справою. Бо залишається питання — хто за це заплатить? Росія веде до того, аби за Донбас заплатили з українського бюджету. Чи має це автоматично означати, що ці витрати візьмуть на себе США та ЄС — поки важко сказати.
Нове Придністров’я на Донбасі — це найгірший варіант чи найкращий?
– Рік тому я б сказав, що найгірший. Але сьогодні мушу констатувати, що іншого-то і немає. У випадку замороженого конфлікту важлива деталь — це масштаб. Придністров'я є маленьким, Абхазія та Осетія — маленькі, Донбас — взагалі інший розмах. Поза питанням грошей, є питання безпеки. З територіями, на яких існують заморожені конфлікти, завжди пов’язана організована злочинність: наркотики, торгівля людьми. Політики на Заході, маю таке враження, не усвідомлюють цього і не говорять, хто має взяти відповідальність за такий розвиток ситуації на Донбасі.
Росія почала військову операцію в Сирії. Чи це впливає на підхід європейців до залагодження конфлікту в Україні?
– Звісно, це істотно змінює ситуацію. Вперше з 1989 року Росія поводиться як тотальна імперія, долучаючись до близькосхідного конфлікту. Натомість, я не маю сумніву, що Москва сприймає і конфлікт на Донбасі, і війну у Сирії як елемент протистояння з Заходом. Саме так потребу втручання у Сирії Путін пояснює росіянам в телевізорі. А росіяни згадують СРСР і тішаться, що Росія знову є сильною та її бояться.
Олена Бабакова