«Російські військові злочини у Східній Україні в 2014 році» – під такою назвою, наприкінці минулого року, опубліковано рапорт, який підготувала група експертів. В основному це були поляки, але допомогли також українські волонтери. У рапорті точно описано те, про що мовиться в його назві.
Гостем нашого ефіру є Ян Пєкло з Польсько-української фундації співпраці ПАУСІ, один з ініціаторів та співавторів рапорту «Російські військові злочини у Східній Україні в 2014 році».
Скажіть, як створювався цей рапорт? Це, здається, перший такого типу звіт, настільки детальний і великомасштабний?
Ян Пєкло: Найімовірніше, саме так. Хоч, здається, існують також інші рапорти, проте їхній масштаб не такий великий. У нашому випадку йдеться про те, щоб цей документ міг конкретно допомогти, щоб він посприяв конкретній справі, і щоб винні у цих звірствах були покарані. Рапорт потрапить до Міжнародного суду в Гаазі і, можливо, в майбутньому, служитиме так, як це було у післявоєнній Югославії, коли розслідувано воєнні злочини. Тобто в цьому випадку Міжнародний суд досліджував би питання російських злочинів на території Східної України.
Скажіть, яким чином збиралася інформація, з чиєї ініціативи створювався цей документ, хто брав участь у цій роботі?
Я. П.: У першу чергу, це надзвичайно велика заслуга депутатки Сейму пані Малґожати Ґосєвської та групи колег, у яких була професійна підготовка для того, щоб зібрати такий матеріал, позаяк – це надзвичайно складна і копітка робота. Це спільна справа поляків й українців, які допомагали збирати інформацію, показання жертв. Без рішучості і мужності пані Малґожати та її колег – це зробити було б просто неможливо. Тут треба звернути увагу, що в цьому випадку, збирання матеріалів відбувалося по-іншому, ніж у випадку війни в колишній Югославії, коли матеріал збирався вже після закінчення військових дій. У випадку України, все відбувалося в ході подій, тим паче, що війна у Східній Україні постійно триває. Це було надзвичайно важко.
Уточнімо, яким чином вдалося знайти потерпілих?
Я.П.: Усе це відбувалося за посередництвом приватних, неофіційних контактів пані депутатки Малґожати Ґосєвської. Я також служив скромною радою і допомогою. Важливо було, щоб розшукати потерпілих, і щоб вони захотіли розповісти, що трапилося. А далі, спираючись на їхні показання, точно вказати порушника, віднайти його. Тут треба наголосити, що це не є закритий процес, що це лише перша частина рапорту. Інформація про цей звіт стала загальновідомою, отже, надалі зголошуються люди, які хотіли б давати свідчення. Існує, однак, надзвичайно велика проблема з показаннями щодо зґвалтувань. Для жінок – це дуже болюча тема, вони просто не хочуть про це розповідати.
Яким чином ідентифіковано зловмисників, і хто вони, чи це росіяни, чи українці? Хто ці люди, які скоїли злочини описані в рапорті?
Я.П.: Тут варто підкреслити, що у кожній війні, практично кожна зі сторін у конфлікті здійснює злодіяння. Натомість, у цьому випадку чітко видно, що на боці росіян, на боці сепаратистів існує своєрідна закономірність. Вони вживають дуже жорстоких дій, аби лише досягти політичної мети президента Путіна. Ви запитуєте, як це відбувалося. Отже, це жахіття стосувалося не лише військовослужбовців, а й волонтерів, добровольців, цивільного населення, жінок. Натомість, що стосується злочинців, то тут, подібно, як і під час війни на Балканах, це, просто, дуже часто були сусіди, люди, які знали один одного, наприклад, разом навчалися, а згодом опинилися по різних сторонах конфлікту. Але також завдяки тому, українцям легше було ідентифікувати катів. Взагалі, у кількох випадках, є абсолютно очевидним, що злочинцями були російські солдати зі спецназу. Були також звичайні бандити, яких звільнили з тюрем, яким дали зброю, і яким дали теж повну свободу дій. Подібний механізм був присутній під час війни на Балканах. Про усі ці речі надзвичайно складно говорити, і щоб запустити в Міжнародному суді у Гаазі всю процедуру, жертви злочинів будуть примушені говорити про це ще і ще.
Міжнародний суд у Гаазі для декого має, так би мовити, таку трошки сумнівну репутацію, деяких злочинців вдається, щоправда, засудити, але судові процеси затяжні. Чи автори рапорту та жертви цих військових злочинів чекають справедливості, чи вірять, що Європа про них не забуде?
Я.П.: Справді, я сам пам’ятаю, що коли бачив європейських політиків, які тиснули руки Радована Караджича, Слободана Мілошевича, то не думав, що Міжнародний суд у Гаазі буде ними займатися. Але, оскільки я це бачив, то насправді тепер я глибоко переконаний, що у цьому випадку справедливість також є можливою, тільки це трохи триватиме. І Стрєлков, і Захарченко, які відповідають за ці злочини, можуть потрапити у Гаагу так, як свого часу Караджич і Мілошевич. Безпосереднім призвідцем цього страхіття є Владімір Путін, тут можна робити деякі аналогії зі Слободаном Мілошевичем. Я розумію, що на даний час це може звучати як якась фантастика і, можливо, самі жертви теж у це не вірять, але якщо таке трапилося у випадку колишньої Югославії, Балкан, то чому б не мало трапитися тепер?
А українці? Теж припускаються насилля на території, що охоплена воєнними діями.
Я.П.: Я хочу сказати одну, дуже важливу річ: на боці росіян, на боці сепаратистів – ці дії – системного характеру, вони, в певному сенсі, – стандартні. Натомість, на боці українців, – це окремі випадки, і часто трапляється, що люди відповідальні за ці злочини – йдуть під суд. Це стосується, наприклад, певного добровольчого батальйону, який діяв на цій території. Системний характер злочинів скоєних росіянами і сепаратистами – вражає. Подібні приклади ми мали під час російсько-грузинської війни, під час війни Путіна в Чечні – ось це їхні методи.
На даний час рапорт готують до того, щоб представити його у Гаазі, з рапортом має ознайомитися міжнародна думка, оскільки нині надто сильно світ зосередився на злочинах президента Сирії Асада, натомість про Східну Україну вже дещо забуває. Є ще теж питання російських злочинів проти татар в Криму. Рапорт «Російські військові злочини у Східній Україні в 2014 році» доступний в Інтернеті, а гостем нашого ефіру був співавтор звіту Ян Пєкло з Польсько-української фундації співпраці ПАУСІ.
Лідія Іванюх