Останніми роками визначною в польсько-українських відносинах, а передусім у їхньому охолодженні, стала домінація нарації, яку можна назвати націоналістичною. Притому найбільш невралгічними пунктами тут стали питання пам’яті про Волинську трагедію, значення в Україні Степана Бандери тощо.
Чи, однак, такі середовища з Польщі і України спроможні знаходити порозуміння? Про це я розпитав Вітольда Добровольського, редактора національно-радикального щомісячника «Штурм»:
- Ви стали безпосереднім свідком російсько-української війни на Донбасі, але, наскільки мені відомо, передісторією цього стало те, що в Україну Ви потрапили ще під час Майдану?
- Саме так. Це було досить цікаво, адже розпочався Майдан і, звісно, разом з цим розпочалася певна медіа-буря чи то в Польщі, чи то середовищі польських націоналістів. Спочатку, можна сказати, що в них певною мірою домінувала кремлівська нарація, оскільки вона була дуже антиукраїнською та здебільшого спиралася на присутність на Майдані українських націоналістів. Маю визнати, що певним чином я також піддався цій нарації, бо, звісно, для молодого поляка символіка ОУН і УПА асоціюється однозначно негативно. Однак, в усій маніпуляції та брехні ЗМІ я почав зауважувати, як це виглядає насправді. Як кожна звичайна людина, я відслідковував це на телебаченні і певної миті дійшов висновку, що так більше не можна і з цим треба щось робити. Отже, під час досить випадкової розмови зі знайомим націоналістом дізнався, що він їде на Майдан, і я вирішив поїхати туди з ним, аби особисто все це пережити і побачити, як ця ситуація виглядає насправді.
- Коли саме ви врешті туди потрапили та що ви там побачили?
- Це був кінець лютого. Якщо я добре пам’ятаю – лише за кілька днів після чорного четверга, коли розстріляли людей на Інститутській. Отже, можна сказати, що ми дещо запізнилися на революцію. Але це ще був час післяреволюційної України. У нас, складалося таке враження – у гостей, котрі мали певну ідеалізовану точку зору – що ми були свідками народження нового українського національного міфу, який нас дуже позитивно вразив.
- Що, отже, ви побачили крім цього міфу? Адже, якщо я добре розумію, у вашому випадку напевно відбулася якась зміна оптики, бачення України?
- Наприклад, першим реченням, яке я почув від українського націоналіста в Україні було «Jeszcze Polska nie zginęła», і загалом я зустрів там дуже позитивне ставлення до поляків. Є фактом, наприклад, що поляки і угорці дуже добре один до одного ставляться, поляка в Угорщині завжди чудово прийматимуть. Отже те, з чим я тоді зустрівся в Україні, перевершувало всі очікування – такої гостинності я ніколи раніше не досвідчив. Я міг на власні очі побачити, як виглядає справа зі славнозвісними бандерівцями: насправді українські націоналісти не мають антипольських настроїв, а прославлення ОУН і УПА не є їхнім проявом, а випливає з протиставлення Росії. І це також змінило мій підхід до цього питання. А крім цього я побачив людей, готових боротися за свої ідеали – за допомогою революції та захищаючи свою країну на Донбасі.
- Ви не встигли на революцію, але вирушили на схід України, де на власні очі побачили війну…
- Так, коли я повертався з Майдану, - це був той момент, коли вже «зелені чоловічки» з’явилися в Криму і вже всі говорили про війну. З’являлося безліч неправдивих повідомлень про те, що російські танки захопили Харків і вирушають на Київ. І власне в такій атмосфері я їхав з Майдану, пообіцявши собі повернутися. Та повернувся у травні 2014 року вже як професійний журналіст, коли поїхав у Донецьк на територію, окуповану сепаратистами, аби побачити, як виглядає другий бік цього конфлікту. Я не очікував, що це стане для мене аж таким шоком, бо не думав, що зустріну там ціле місто, людей, котрі свято вірять, що у Києві до влади прийшли фашисти, котрі хочуть вирізати народ Донбасу; і що всі хочуть, аби Росія допомогла.
- Ну і допомогла, по-своєму… Ви кажете: сепаратисти. Чи, на вашу думку, це слово можна застосовувати без лапок?
- Це складне запитання. Напевно, питання сепаратизму на Донбасі існувало там і раніше, але, звісно, вся ця війна і сепаратистські рухи, які з’явилися 2014 року, були спровоковані російськими спецслужбами. Там на місці, вже у травні 2014 року, я зустрів людей, котрі прибули туди безпосередньо з Росії. Навіть, наприклад, у батальйоні «Восток», який дислокувався в Донецьку, було чимало чеченців, котрі, зокрема, воювали в Грузії. Отже, все це, тобто те, хто стоїть за організацією цих подій, було видно неозброєним оком.
- Пізніше ви ще неодноразово поверталися на Донбас, вже з підконтрольного Україні боку фронту. Наскільки мені відомо, ви були під Донецьким аеропортом, а також неподалік Маріуполя, де воював батальйон (а потім вже полк) «Азов»…
- Так, наприклад у лютому 2015 року, вже після падіння оборони Донецького аеропорту, мені вдалося потрапити до Пісків, яке знаходилося найближче до летовища і саме туди звідти вів так званий коридор життя. Я там провів декілька днів, фотографуючи зруйноване місто, що його постійно обстрілювала артилерія росіян і сепаратистів. Якщо ж ідеться про батальйон «Азов», то я контакт з його членами встановив наприкінці 2014 року, і в березні 2015 року намагався дістатися Широкіно – курортного селища, яке опинилося на лінії фронту. Саме там тодішній батальйон «Азов» вів бої з сепаратистами. Однак, з огляду на безперервні обстріли і дуже велику небезпеку мене врешті, як журналіста, туди не допустили.
- Дуже часто навіть тут у Польщі, що може дивувати, зустрічається не лише непам’ять щодо війни, яка триває в Україні, але й – через те, що це так звана гібридна війна – її просто не сприймають як повноцінні воєнні дії. Чи ви не поділяєте такого враження, що тут не пам’ятають про цю війну або ж і взагалі не вірять в те, що вона відбувається? А якщо так, то з чим це, на вашу думку, пов’язано?
- Я й сам це зауважив. Просто в Європі не пам’ятають про цей конфлікт. Тим більше це приголомшує, бо в середньому щодня гине один український солдат. Це заморожений конфлікт, однак в Європі триває позиційна війна і ми про це не пам’ятаємо. Їздячи туди, я передусім намагаюся про це нагадувати як тільки можу. Однак, я лише один фоторепортер, а завдання нагадувати про це лежить на головних ЗМІ. Отже. Коли відбувається загострення конфлікту, як, наприклад, останнім часом в Азовському морі, то тоді, звісно, всі про це згадують, бо це гостра тема. Але коли йдеться про своєрідну рутину, тобто, власне, смерть окремих вояків, коли немає масштабних військових дій, а тільки локальні сутички, то цим мас-медіа вже не цікавляться. Але насправді непам’ять про цей конфлікт або його ігнорування я зауважив не лише у Польщі, а навіть в Україні. І там мене це дуже вразило.
Антон Марчинський